Володимир Семенович - Додому, Володимир Семенович

Імператор щось говорив. Турус не чув, від слабості перед очима пливли кола. Проте він стояв. А далі від імператора спустився преторіанець і вручив йому омріяного дерев’яного меча – рудія. Під шалений тупіт на трибунах, Турус зійшов з арени. Точніше, сповз: залишаючи кривавий слід, дістався до арки і там уже упав.

Рана заживала погано і довго. Усе літо він провалявся у душній комірчині, заки лікарі поставили його на ноги. Тими жаркими ночами у римському смороді, кидаючись у гарячці, він остаточно вирішив, що покине Рим і повернеться до рідного краю.

Як тільки поправився, подався у дорогу. Пам’ять про важку дорогу у вервечці рабів відштовхувала його від мандрівки пильними дорогами і гірськими перевалами. Та й нога ще не зміцніла. Тож вирішив повертатись морем. Але знайшовся корабель лиш до Фесалонікоена. І тепер потрібно сподіватись на попутний корабель, що переправить його через Понт, до берегів Сарматії…

Того дня пошуки не увінчались нічим. Нікотрий із кораблів у порту не вирушав до моря, яке греки називають гостинним. Та й у наступні дні жодного судна яке б направлялось через Понт не з’являлось. А тих кораблів біля берега з кожним днем меншало. Проте щоранку, прокидаючись у невеликій кімнатці, яку винайняв у припортовому заїзді, Турус тішився думкою: от сьогодні мені пощастить.

Третьої ночі наснилась мати, яка безмовно схилилась над ним. От лише у неї було обличчя дівчини з рабовласницького корабля. Свої сни Турус давно привчився забувати. Рабська недоля навчила його не вірити у навіяні снами марева. Але зранку Турус задумався, що ж боги хочуть йому сказати цим сном. Мати його кличе? Чи щось інше?

– Та що тут гадати. Якщо сон на добро, то знайду корабля, – Турус сполоснув лице і рушив до порту. У повітрі відчувалась якась зміна. Море сірішало, сірим дивився і берег.

Але біля причалу з’явився корабель. Це була невелика онерарія. Над кормою піднімалась голова лебедя, що давно уже втратила свій білий колір. А поміж потемнілих бортів чинився неабиякий рух. Завантажували якісь клунки і лантухи. Турус поспішив туди: «Невже сон справдиться?»

Огрядний чоловік стояв на причалі і підганяв вантажників.

– Рухайтесь, кляті лінтюхи, рухайтесь, - покрикував він.

Вочевидь, це власник або керманич, припустив Турус і попрямував до нього.

– Дай боги вам щастя, - привітався.

– Дай боже і Тобі, - нетерпляче кинув чоловік.

– Чи не в Ольбію направляєшся? – запитав Турус.

– Та яка до Харона, Ольбія, тут би до рідного Пірея до дощів устигнути, – невдоволено буркнув кормчий Турусу, і відразу повернувся до судна. – Ей, ти чого там стовбичиш, бери мішок та неси.

Турус розчаровано продовжував стояти. Надія покинути місто розтавала. І сон не допоміг.

– Чоловіче, до Понту до весни уже жодне судно не рушить, – кормчий повернувся до Туруса, – Наближаються дощі, а за ними прийдуть шторми. Бачиш небо уже посіріло. Хай би Ізіда погоду затримала ще б якийсь тиждень.

Кормчий окинув поглядом Туруса.

– А може б Ти нам допоміг, а то людей мало, а вантажу багацько. А Ти міцний чолов'яга. Я добре заплачу.

– А чому ж не допомогти, - Турус уже скучив за фізичними вправами, тож скинув з плеча свій клунок. Та й робота розвіє розпач, який починав його охоплювати.

– Хоча б якась розвага, - подумав собі.

Ще сонце не дісталось полудня, як судно було повантажене. Кормчий, як і обіцяв, щедро заплатив Турусу.

– Не знаю, чого тобі потрібно у тій понтійській дупі, але раніше весни туди не виберешся, - сказав він на прощання, і підморгнув, – Доведеться цю зиму тобі перебути тут. Тож не корабля шукай, а якусь жіночку, щоби зігрівала бік зимовими вечорами. Це буде найкраще…

Турус рушив до міста. Чи не зробив він помилку, покинувши Рим? А тепер, мабуть, й справді, доведеться думати про якийсь куток на зиму. У заїзді не наживешся.

Дорога йшла через ринок. Більшість продавців уже завершувала торг, але у дальній частині було людно. Турус без жодної цілі підійшов до натовпу. Продавали рабів. Вони стояли понурою купкою за помостом на якому проходив торг. Турусу згадалось, як і він стояв на подібному помості ще дитиною. Згадав як ледь стримувався, щоби не розплакатись від сорому і страху. Як прагнув, щоби усіх, хто прийшов по живий товар, боги спопелили.

Усі ці почуття – і страх, і сором, і ненависть – добре читалися на обличчі дівчини, котру вивели на поміст. Між покупцями і зіваками, котрі зирили на живий товар, зчинилося пожвавлення. Дівчина була красивою. Турус упізнав її. Це була та сама полонянка, яку він зустрів біля рабовласницького судна. Тоді вона була зі сплутаним волоссям, у лахмітті. Тепер же дівчина стояла помита, із розчесаними косами. Її, як й інших рабів на продаж, підготували, щоби товар виглядав якнайкраще.

Оповісник торгів обкрутив дівчину з різних сторін, розхвалюючи товар.

– Тисяча шістсот! – врешті викрикнув він ціну.

По натовпу прокотився невдоволений гул. Тисяча шістсот сестерціїв, або ж чотириста срібних динаріїв за рабиню, це навіть за римськими, столичними, мірками багато. Тож чимало з тих, що мріяли стати покупцями, перетворились у зівак. Але натовп не розходився. Усім було цікаво, кому дістанеться красуня.