Володимир Семенович - Додому, Володимир Семенович

– Розповім по дорозі.

Прямуючи до порту, Турус розповів про себе і про свій намір повернутися до рідного краю. Але на набережній їх чекала пустка. Біля причалів погойдувалось останні човни. Ще й небо захмарилось. Похололо. Темні хвилі важко бились об причали, зло розкидаючи солоні бризки.

– Що ж, той вчорашній купець був правий. До Ольбії ми зможемо дістатись лише весною, – змушений був визнати Турус, – Потрібно думати, як перебути зиму.

До заїзду вони повернулись з таким же як і погода, понурим настроєм.

–Ти залишайся тут, – мовив Турус до Дзвінки, і знову вийшов із заїзду. Цього разу він рушив не до порту, а у місто, шукати якийсь дім для них. Невдовзі пішов дрібний осінній дощ. Він не припинявся до самої ночі.

До заїзду Тутус повернувся уже коли сутеніло. Він був увесь промоклий і змерзлий. Від холоду нила нога. Та коли зайшов у кімнату, назустріч війнуло теплом. Посеред кімнати палахкотів жар у жарівні.

– Звідки це? – від подиву він аж зупинився.

Дзвінка засміялась.

– Це я попросила принести. Надворі ж дощ, і я подумала, що коли ти прийдеш промоклий, то добре було б зігрітись. Ось, візьми сорочку.

Дзвінка узяла від жарівні туніку і подала йому.

– Я зігріла її біля жару, щоби ти її одягнув теплою.

Турус стягнув із себе мокру туніку і з невимовним задоволенням одягнув подану дівчиною суху і теплу. Він опустився на лежанку. Дзвінка притулилась до його плеча. Він відчував тепло туніки, тепло дівочого тіла, її спокійний подих.

Вони мовчали і дивились як палахкотить жар у жарівні, ледь освітлюючи комірчину. Турусу ще ніколи не було так добре, спокійно і… затишно. У цій бідній кімнатині, серед гамору припортового заїзду, під стукіт осіннього дощу за стіною... Якось само собою прийшло розуміння, що насправді намір повернутись до рідного краю ніщо інше, як бажання повернутись до того спокою і затишку, який він втратив разом із батьківською домівкою. Це стало для Туруса несподіваним відкриттям. І ще одним відкриттям стало розуміння, що насправді для того щоби відчути затишок, потрібно лише щоби хтось тебе чекав. Щоб твоє повернення для когось було радістю. І щоб було, де тебе чекають. Ось там і є домівка.

Обійнявши дівчину за плече, Турус тихо мовив:

– Я знайшов для нас дім. Нам там буде затишно…

Кінець