Людміла Лонковська - Залізний генерал: Уроки людяності, Людміла Лонковська

керівництва інших якостей і кроків, насамперед непопулярних рішень: перевести економіку на воєнні рейки, збільшити витрати на оборону, оголосити воєнний стан (принаймні в прикордонних з РФ та РБ областях) та загальну мобілізацію до того, як російські війська перейдуть кордон, вийти на світові ринки зброї, посилити тиск на західних партнерів для попередження вторгнення, подбати про фортифікацію ключових міст та евакуацію населення. Умовна фінансова стабільність, яку боялися похитнути напередодні вторгнення Росії, запевнення, що наступу не буде, зволікання із закупівлею озброєння та боєприпасів щодня оберталися величезними жертвами серед військових і цивільних.

Двічі на добу генерал Залужний заслуховував доповіді та пропозиції щодо наших дій від командувачів військ на напрямках. Пізно вночі він доповідав Володимиру Зеленському про ситуацію на фронті за добу, що минула.

Щоранку о десятій Президент проводив селекторні наради з керівниками силових, розвідувальних служб, міністерств й Укроборонпрому. Чи не найболючішим завжди ставало питання озброєння, техніки й боєприпасів. Ніщо не допікало Головнокомандувача так, як ця проблема. Я вже знала: якщо після селекторної наради у Валерія Федоровича немає настрою — нам немає чим допомогти фронту.

Перші кілька ночей ніхто не спав. 24-те плавно перетекло в 25-те й злилося в суцільний лютий, який триває й досі. Пригадую, піднімаю очі, а оперативний час на екрані показує 48 годин. Я саме готувала допис із подякою військовослужбовцям усіх сил безпеки й оборони.

 

Закінчилася друга доба героїчної оборони України від російського вторгнення.

Я дякую кожному воїну й усім, хто став на захист країни!

Наші сили протиповітряної оборони демонструють справжню військову майстерність, знищуючи сучасні літаки й вертольоти противника, збиваючи в небі крилаті ракети. Це сотні врятованих життів!

Дякую Сухопутним військам, ССО, ДШВ, Повітряним силам, BMC, ДПСУ, Нацгвардії, Нацполіції, СБУ, розвідці, ТРО, ДСНС за те, що вгризлися в нашу землю й перетворили її на пекло для загарбника.

Противник не досягнув поставлених раніше стратегічних цілей. Його сили слабшають. Ми ж щогодини міцніємо!

План дій простий: бачиш, можеш — знищуй! Не можеш — передай нам місце розташування ворога!

Становлення. Дитинство

Валерій Залужний народився 8 липня 1973 року в місті Новоград-Волинському Житомирської області, нині — Звягель.

Гарнізонами з двох берегів річки Случ містечко почало обростати ще в 20-х роках XX століття, коли після Першої світової поруч пройшов кордон новоствореної радянської держави. «НКВС здавна суворо контролював міський РАЦС (орган реєстрації актів цивільного стану), адже за його записами про народження нескладно вирахувати чи не всіх тутешніх військовослужбовців», — розповів Віктор Ваховський, краєзнавець, який викладає в коледжі, де вчився Залужний. З роками гарнізони змінювалися, збільшувалися, маліли, але залишали на місті відбиток — молодих людей вабило військо.

На робочому столі Залужного — світлина прадіда по материній лінії. Він був офіцером Російської імператорської армії. Статний, красивий чоловік із підкрученими вусами й відкритим поглядом. Коли прийшла радянська влада, він відмовився служити у червоній армії. Через це в родини забрали все майно, й ті мусили жити в сараї.

Дід Валерія Залужного, Василь Кондратенко, повернувся із фронтів Другої світової війни та служби аж 1949 року. Насамперед побудував своїм батькам дім. Саме цей будинок у селі Семенівка Менського району Чернігівської області став рідним для маленького Валерія Залужного. Тут минули ранні роки майбутнього генерала — серед турботи й любові, бабусі Уляни та дідуся Василя. З того часу й назавжди дідусь став непохитним авторитетом для Валерія Залужного.

І батько Залужного, і дід, і багато інших чоловіків роду Залужних, були військовими. Валерій Федорович пригадує дідуся завжди мовчазним суворим чоловіком. Пізніше від батька він дізнався, що дід майже всю війну провів у нацистському полоні. Це багато пояснювало.

Родичі по батьковій лінії переважно жили й нині живуть у Росії. Після смерті батька в 2001 році ці родинні зв’язки обірвалися.

Усвідомлене дитинство майбутнього «залізного» генерала минало серед військових. Валерій, високий, худорлявий, з кучерявим волоссям хлопчак розважався із друзями на полігонах, у парках бойових машин і солдатських казармах. «Зазвичай ми з друзями тягнули з полігонів і військових частин усе, що бачили. Зокрема й речі, які не варто брати в руки», — сміється Валерій Федорович. Через це хлопці мали проблеми з міліцією, учителями й батьками.

Водночас дитинство в гарнізоні окреслювало майбутній шлях юнаків — дехто з них свідомо обрав військо. Валерій Федорович розповідав, що в п'ятому класі вже знав тактико-технічні характеристики радянського озброєння та військової техніки. Він не мріяв ні про що інше — лише про службу.

Валерій Залужний вчився в місцевій школі № 9 в типовому робітничому районі біля заводу сільгоспмашин та залізничного вокзалу, навколо якого й постав один із гарнізонів.

«Генералом нашого Валерія ми й не уявляли, і про своє бажання стати офіцером він мало коли згадував», — розповідала житомирському виданню однокласниця Валерія Залужного, а тепер заступниця директора в їхній школі Жанна Васянович. Вона говорила, що однокласник вирізнявся серед однолітків, мав багато захоплень, був спортивним і встигав добре вчитися. Але також згадують, що робив він лише те, що його цікавило.

«Коли в школі дізналися про те, що Валерій Залужний вступив до військового училища, коли в Новограді його побачили в погонах курсанта, стало зрозуміло, що це не просто вибір, а все ж таки покликання», — говорила нинішня директорка школи № 9 Лідія Хоменко, яка вчилася з ним у школі також.

Про дитинство й батьків Валерій Федорович розповідає неохоче. Це його особисте, а говорити про особисте він не любить.

Коли Валерію Залужному виповнилося тринадцять, народився брат Артур. Батьки багато працювали, тож він мав дбати про молодшого. «Мама з татом цілими днями на роботі. Мама писала записки: "Вибач, Валерію, сьогодні треба посидіти з братом”», — розповів мені Артур.

Поряд із домом, де мешкала родина Залужних, не було дитячого садка, до якого міг би ходити малюк. «Брати мене на роботу не могла ані мама на залізничний вокзал, ані тато на завод. Тому мене залишали з Валерою». Тож і до школи Артура готував старший брат.

Коли батьки розлучилися, обов’язки старшого чоловіка в сім’ї дісталися Валерію. У цьому Артур знаходив подібність із долею вже згаданого тут дідуся Василя.

«У діда — три дочки, у кожної по двоє дітей. Поміж онуків Валерій був найстаршим, а я наймолодшим, — говорить Артур. — Дідусь вважав себе головою всього сімейства. Тож на Різдво всі мали обов’язково бути в нього. Хоч на день, але всі мали приїхати. У діда все було чьотко. Мама розказувала, якщо дідусь сказав: "О восьмій годині збираємося