Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

В’ячеслав Чорновіл відкинув ідею угодовства з владою, не поділяв фаталістичних настроїв, а, навпаки, заохочував інших до праці. Він підтримував і розширював контакти з опозиційно налаштованими людьми з різних областей України та республік СРСР, допомагав розв’язувати найрізноманітніші проблеми друзів і знайомих; його помешкання стало прихистком для переслідуваних.

У зв’язку зі зростанням тиску радянської влади та зменшенням кількості осіб, які брали участь у громадських акціях, виникла потреба у нових формах боротьби. В’ячеслав Чорновіл вважав доцільним заснувати правозахисну організацію, члени якої відстоювали б права переслідуваних тоталітарним режимом. Після арешту активної учасниці руху спротиву одеситки Ніни Строкатої у грудні 1971 року Чорновіл безпосередньо зайнявся створенням такої організації. До складу Громадського комітету захисту Ніни Строкатої увійшли, крім В’ячеслава Чорновола, Ірина Калинець зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси та Петро Якір і Віктор Красін з Москви. Розпочати заплановану діяльність Комітету не вдалося через широкомасштабні арешти опозиційних діячів у січні 1972 року, в результаті яких ув’язненими виявилися фактично всі його члени.

В’ячеслав Чорновіл опинився за ґратами 12 січня 1972 року. Слідство тривало понад рік, упродовж якого співробітники КДБ шукали свідчення причетності Чорновола до редагування підпільного журналу «Український вісник». Незважаючи на відсутність доказів у слідчих і факт недоведення судом причетності до видавання підпільного журналу, В’ячеслава Чорновола заплановано покарали довготривалим ув’язненням. Так, судді Львівського обласного суду засудили його на шість років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з подальшим відбуттям трирічного заслання.

Відбувши встановлений термін покарання у мордовських політичних таборах Росії, В’ячеслав Чорновіл у березні 1978 року переїхав на місце заслання в с. Чаппанда Ленінського району Якутської АРСР, а згодом проживав у райцентрі Нюрба. Повернутися на Батьківщину після заслання не вдалося, оскільки з середини 1979 року влада розпочала черговий, третій, широкомасштабний наступ на український національний правозахисний рух. За ґрати потрапили діячі спротиву, які мешкали на території України або відбували заслання. Напередодні звільнення Чорновола знову заарештували, і закритий суд м. Мирного Якутської АРСР у квітні 1980 року засудив його за сфабрикованою справою (так звана «спроба зґвалтування») на п’ять років покарання у таборах суворого режиму. Цей новий метод приборкання неугодних режиму шляхом фабрикування кримінальних справ і різноманітних інсинуацій використали і щодо інших діячів спротиву. Засудили як «хуліганів» Василя Овсієнка, Василя Січка, Василя Стрільціва, як «наркомана» – Ярослава Лесіва, як «ґвалтівника» – Миколу Горбаля, як «зберігача холодної зброї» – Петра Розумного і так далі. У такий спосіб тоталітарний режим намагався дискредитувати борців в очах громадськості та апробувати на практиці нову методику розправи, проаналізувавши її результативність.

Ув’язнення В’ячеслав Чорновіл відбував у таборі суворого режиму в Табазі Якутської АРСР. У вересні 1983 року його звільнили з табору, направивши відбувати призначений судом термін покарання в рамках випробувального строку на цегельному заводі у с. Покровське Орджонікідзевського району Якутської АРСР. Після завершення у квітні 1985 року покарального терміну за фабрикованою кримінальною справою Чорноволу дозволили повернутися в Україну.

З першого дня арешту і до завершення терміну покарання В’ячеслав Чорновіл наполягав на справедливому, правовому ставленні як до себе, так і до інших в’язнів, використовуючи для цього найрізноманітніші методи: писав заяви і надсилав звернення до адміністрації таборів, прокуратури, судових і правоохоронних органів, органів держбезпеки, республіканських і союзних органів державної влади, а також до міжнародних правозахисних та міждержавних організацій; вдавався до голодування; відмовлявся працювати тощо. Як і під час першого ув’язнення, він опротестовував бездоказові судові вироки, заборону листуватися або зустрічатися з рідними, добивався статусу політв’язня, організовував чи брав участь в акціях підтримки інших політв’язнів тощо. Завдяки цій боротьбі подекуди вдавалося досягти дотримання адміністрацією встановлених правил поводження з в’язнями. За мужність і лідерські якості Чорновола в ув’язненні називали «зеківським генералом».

На Батьківщину Чорновіл повернувся, відбувши понад 13 років ув’язнення і заслання. За умов пильної уваги до себе з боку влади і несприятливої політичної ситуації в Україні він не міг одразу включитися в політичну роботу. Громадську діяльність почав з того, що, як згодом написав в автобіографії, шукав людей, близьких за поглядами. Невдовзі відновив випуск позацензурного самвидавчого журналу «Український вісник» – уже як легального видання.

Як на початку 1970-х років, так і в другій половині 1980-х часопис відігравав роль рупора приховуваної тоталітарним режимом інформації, збудником громадської активності і консолідації суспільства. Його вплив на створення незалежних ЗМІ, популяризації ідеї боротьби за особисті та національні права, формування громадських об’єднань важко переоцінити. Однак після відновлення журналу, як і в попередній період його існування, зміст, оформлення та регулярність виходу не вповні відповідали бажаному через репресивні дії влади.

З настанням дещо сприятливіших політичних умов В’ячеслав Чорновіл взявся до втілення своєї давнішньої мрії про створення політичної організації, місією якої мало б бути сприяння мобілізації українського суспільства на боротьбу з тоталітаризмом. З його ініціативи наприкінці 1987 року відновила діяльність Українська Гельсінська група, заснована в 1976 році для забезпечення громадським активістам захисту з боку світового Гельсінського руху від репресій радянської влади.

Зважаючи на значну активізацію суспільно-політичних процесів у республіках Балтії і Закавказзя, В’ячеслав Чорновіл ініціював створення такої структури, яка могла б стати широким об’єднанням на зразок популярних тоді Народних фронтів. 7 липня 1989 року на львівському мітингу було оголошено про створення першої української політичної організації другої половини 1980-х років – Української Гельсінської спілки (УГС). В’ячеслав Чорновіл, який очолював спілку в перший рік її діяльності, спільно з Богданом і Михайлом Горинями підготував програмний документ спілки. Левка Лук’яненка, який на той час відбував заслання, обрали на пропозицію Чорновола головою УГС формально, щоб відвести увагу влади від дійсного керівництва організації.

В’ячеславу Чорноволу вдалося швидко розбудувати ефективну прес-службу УГС завдяки тому, що вона працювала на основі редколегії «Українського вісника». Організації, яка протистояла тоталітарному режиму, наявність потужного медійного забезпечення дозволяла успішніше розгортати діяльність, поширювати свої ідеї та гасла в різних колах. З часом Чорновіл зумів налагодити випуск низки періодичних видань УГС у різних регіонах України й за її межами, розширити кореспондентську мережу.

У студентські роки. Київ, друга половина 1950-х років

Результативною виявилася тактика діяльності УГС з радикальної зміни суспільного ладу за допомогою ненасильницьких методів боротьби. Вона провадилася в рамках поступального тиску на владу з поступовим нарощуванням вимог, задіянням реформаторської частини представників влади. Таким шляхом у боротьбі з комуністичними режимами йшли національні рухи східноєвропейських країн. У своїй діяльності різноманітні структури порушували політичні, екологічні, соціальні, релігійні, культурницькі та інші питання.

Попри репресії з боку влади УГС розширювала сфери й територіальні межі діяльності, нарощувала кількість своїх членів та прихильників. Діячі УГС продовжили справу редакції «Українського вісника», а саме координацію діяльності з представниками національно-демократичних рухів інших республік СРСР. Ініційована Чорноволом УГС не змогла стати розгалуженою народнофронтівською організацією, проте, на думку багатьох дослідників і політичних