Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

  Поволі споночіло. Ляна сиділа на сходах. Запах лаку досі не вивітрився і будинок здавався дівчині незатишним. Ніби готель, промайнуло в голові. Та нічого, з часом вона облаштує його, придбає купу дрібничок, які перетворять бездушне помешкання на сімейне гніздечко. Самотнє гніздечко. «Може завести кота?»

  Ляна повільно підвелася і вже хотіла піднятися до себе, як знову почула скрип, який долинув з коридору на другому поверсі — над головою дівчини. Ляна судорожно вхопилася руками за поручні і завмерла. Невже вона не помилилася і в будинку окрім неї є ще хтось? Серце в грудях скажено затріпотіло, благаючи чимдуж втікати звідси, та вроджена впертість змушувала переставляти ногу за ногою, підіймаючись сходами все вище.

  Намацавши позаду себе вимикач, Ляна натиснула кнопку і роззирнулася: порожньо. Вузький довгий коридор осяяло яскраве світло. Воно діставало кожного закапелка, кожного кута — так хотіла Ляна. Невже вона зробила помилку, переїхавши сюди? Можливо, варто було зачекати?

  Дівчина повільно підійшла до своєї спальні, прошмигнула всередину і повернула ключ у замку: вона в безпеці.

  Зі сну вирвав гучний, проте стриманий стук у двері. Ляна потягнулася і неохоче сіла на ліжку. Котра година? Телефон повністю розрядився. Стукіт знову повторився і дівчина, накинувши на себе легкий халат, поспішила вниз.

На порозі стояв незнайомий чоловік. Ріст трохи вищий за середній, статура — така сама, середня і… ніяка.

— Добридень! — привітно всміхнувся він і всередині Лани ніби щось обірвалося: голос чоловіка здався їй знайомим.

Дівчина мовчки кивнула і заправила неслухняне пасмо кучерявого волосся за вухо.

— Вирішив привітати з новосіллям, — чоловік прискіпливо оглянув Лану з ніг до голови і знову всміхнувся.

— Вибачте, ви…

— О, перепрошую! Мене звати Власлав, я місцевий голова.

«Серйозно?» — подумала Ляна. — «Що за дивне ім’я?»

— За що такий вияв уваги? У вас до всіх приїжджих голова приходить вітатися?

— Чого ж ви так? — звів вверх брови Власлав, продовжуючи усміхатися. — Це ознака культури. Все ж до Європи рівняємося.

Ляна не відповіла. Вона не любила подібного хизування, вважаючи його фальшивим.

— То що ви хотіли? — спитала байдуже.

— Може, запросите в дім?

Дівчина мовчки кивнула, пропускаючи непроханого гостя.

— Гарно зробили, гарно, — прицмокнувши язиком, мовив Власлав.

Він, як і Яра, з цікавістю розглядав незвичне для себе житло. Ляна механічно клацнула на кнопку чайника і сперлася на стільницю.

— Нічого екстраординарного, — заперечила вона, спостерігаючи за чоловіком. — То які справи у вас до мене?

— Та так, хотів залучити вас до громади. Людей в нас хоч і небагато, проте всі свідомі та активні.

— Вам на благодійність здати? — холодно спитала Ляна, склавши на грудях руки.

— Чого ви так? — Власлав вдав, що образився. — Нас фінансують з області.

— То що? Вибачте, можливо, я здамся трохи невихованою, але я лише вчора приїхала і до гостей ще не готова.

— Вода закипіла, — чоловік кивнув у бік чайника. — Мені чорну, без цукру.

Ляна зітхнула і заходилася робити каву. Схоже, вона помилилася, думаючи, що знайде тут спокій.

Власлав сидів на дивані і неквапно пив каву, час-від-часу кидаючи погляд по бокам. Ляна сиділа навпроти і думала про щось своє. За останні півгодини вона дивним чином звикла до цього незнайомого чоловіка і вже майже не помічала його, заглибившись у власні переживання.

— Ви ходите до церкви?

Раптове запитання ніби пробудило Лану зі сну і вона ледь здригнулася.

— Що?

— До церкви. Ви католичка?

— Та ні, — стенула плечем Ляна.

— Грекокатоличка? Православна?

— Швидше, атеїстка. А яке це має значення?

Власлав не відповів. Він прискіпливо дивився прямо в очі дівчини, яка в свою чергу також не відводила погляду. А в нього гарні очі, раптом промайнуло в її голові. Блакитні такі, глибокі… Стій! Досить з тебе тих очей. Ні до чого доброго вони не привели.

— Гаразд, мені вже час йти. Ви сидіть, я двері за собою зачиню.

  Ляна промовчала. Дивний якийсь.