Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Хто там?

— Вітаю! То я, — дзвінко пролунало по той бік дверей.

Ляна тріпнула головою, відкидаючи рештки тривоги.

На порозі стояла дівчина, приблизно її віку.

— Вибач, я тебе злякала? — безтурботно усміхнулася незнайомка. — Можна увійти?

— М-м… так, звичайно, — Ляна відійшла вбік, даючи тій пройти.

— Ого! Добре тут попрацювали, — звела світлі брови незнайомка, проходячи до вітальні. Її погляд одразу впав на камін і вона зупинилася.

— А ви хто? — врешті спитала Ляна.

Дівчина різко повернулася до неї.

— Яра.

Гостя всміхнулася й на коротку мить Ляні здалося, що в очах тої промелькнула блискавка — світло-зелені очі стали жовтими, як у кішки.

— Може, чаю… чи кави, — невпевнено запропонувала господиня дому.

— Чаю з молоком, — знову всміхнулася Яра.

Ляна жестом запросила її перейти в кухню і та дуже граційно й легко сіла на диван.

— Надовго до нас?

— Можливо, — тихо відповіла Ляна, заливаючи окропом листя чаю.

— Тобі тут сподобається. Їм ти вже подобаєшся.

Ляна здивувалася.

— Кому це їм?

— Всім, — просто відказала Яра, беручи горня з чаєм з рук господині дому.

— Я ніби ще ні з ким не знайомилася.

  Ляна сіла на стілець і уважно оглянула гостю. Одяг Яри здався їй немодним, довга спідниця сягала долу, повністю закриваючи ноги дівчини. Полотняна сорочка була ще довшою і виступала за край спідниці. Глибокий виріз стягувався шнурком біля шиї, та округлим формам Яри ніби було тісно в цупкій сорочці і при кожному вдиху краї вирізу розходилися в різні боки, мимоволі притягуючи погляд. Ляна здивувалася, зрозумівши, що та без спідньої білизни. Сама ж вона ніколи не могла дозволити собі подібного зухвальства.

— То як ви тут живете? — вона спробувала зав’язати розмову.

— Як всі, — повела плечами Яра, із цікавістю роззираючись довкола. — Живемо, працюємо, вмираємо. Як всі.

Ляна ледь здригнулася: щось в словах гості налякало її. Але чи то чесність і прямота, чи те, з якою легкістю та говорила про смерть, Ляна не зрозуміла.

— Добрий чай, — прицмокнула язиком Яра. — Можна ще?

— Так, звичайно, — Ляна підхопилася. — А скільки людей проживає тут?

— Чоловік триста, — неуважно відповіла Яра, дивлячись на блакитне скло електрочайника, в якому почала закипати вода.

— Чудово, — зітхнула Ляна, — це те, що мені треба.

— Від когось тікаєш? – враз пожвавішала Яра.

— Та ні, — Ляна вкотре пустила в хід усі свої акторські здібності і весело всміхнулася. — Просто втомилася від міського життя.

— А яке у вас населення?

— Не знаю, — неуважно відповіла Ляна, розмішуючи ложкою цукор в чашці.  — Кілька мільйонів.

— Ого! — не стрималася Яра. — Я ніколи не була за межами нашого села.

— І в районі не була? — Ляна недовірливо глянула на дівчину.

Та заперечливо похитала головою.

— Як таке можливо?

Яра не відповіла, продовжуючи розглядати помешкання нової сусідки.

— А школа, інститут? Робота якась краща, аніж може бути в маленькому селі? Та й взагалі, по магазинах пройтися? У кафе посидіти?

— Ну, посидіти в нас є де. Цілий ліс в нашому розпорядженні.

Ляна ледь приховала здивування, але вирішила більше не задавати питань.

— Вибач, але я тільки приїхала і хотіла б відпочити.

— Гаразд, відпочивай, — повела плечима Яра, продовжуючи сидіти.

Ляна нерішуче зупинилася.

— Хіба тобі не час?

— Мені нікуди поспішати.

— Я б хотіла зачинити двері, — втома почала переростати в роздратування.

— На ключ? Навіщо? — здивувалася Яра. — У нас тут злодіїв немає. Давно вже, татусь постарався.

Мабуть варто було спитати, хто її татусь, та рештки гостинності вивітрилися і Ляна рішуче відчинила вхідні двері.

— Іншим разом, гаразд?

— Добре, — легко погодилася Яра і граційно випурхнула за поріг. — Я завтра зазирну! — Почула Ляна за вже закритими дверима.

***

Нарешті вона сама.

  Розпач. Двічі в своєму житті Ляна пізнала цю пекельну емоцію, яка спустошила її нутро, вивертаючи назовні. Двічі вона була на межі, але так ні разу її не перейшла. Проте зупиняв не забобонний страх потрапити до пекла, а усвідомлення того, що вже нічого не можна буде змінити. Вона ж іще сподівалася, що попереду може чекати щось світле.

  Ляна обійшла будинок, зазирнувши у кожну кімнату. Все ж забагато місця для неї одної. Та батька було не переконати: він постійно наголошував, що все життя попереду, що він ще хоче побачити внуків і так далі. Ляна мовчала, бо через безмежну любов до Святослава не могла признатися, що не те, що не бачить майбутнього, а взагалі не хоче жити.