Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

2

– Друже П’єтро, то ти будеш нарешті кидати кості, чи знову десь ширяєш в хмарах свої фантазій?

Соковитий тенор друга Мігеля Алонсо відриває мене від тужливих роздумів. Велет-іберієць сидить навпроти і з неприхованою іронією зиркає в мою сторону. Мігель, як і я, лейтенант кардинальської армії і заодно мій вірний побратим. Разом, пліч-о-пліч, ми приймали участь в стількох битвах, що тепер й не злічити. Ще більше було походеньок по різноманітних шинках, які зустрічалися нам за час походу. Про кількість спільно випитого вина та сутичок з місцевими забіяками вже краще й не згадувати. Ось і на Сан-Рафаелі наші терції отаборилися по сусідству і Алонсо частенько навідується до мене в гості, а я відповідно до нього.

Сьогодні ми влаштувалися в моєму наметі і намагаємося вбити час за грою в кості. Правда гра йде мляво, без будь-якого ентузіазму та азарту, бо який у ній сенс коли виграшні гроші ніде потратити. На острові немає ні одної корчми де можна було б промочити горло чимось міцненьким. Тут взагалі окрім монастиря нічого немає і розважитися тут абсолютно ніде. Навіть поспілкуватися ні з ким, адже єдині мешканці Сан-Рафаеля це черниці котрі вдень невтомними мурашками працюють на навколишніх полях, а вночі мов ті кроти ховаються в своїх келіях.

– Не у фантазіях мій друже, а в спогадах про веселі часи які у нас траплялися, – відповідаю побратимові і нарешті кидаю кості. Випадає трійка і одиничка, а це означає що я безнадійно програв Мігелю з його двома четвірками.

– А й справді, – радісно всміхається іберієць. – Весело було раніше, не те що тепер.

– Якого біса ми стовбичимо на цьому клятому острові вже стільки часу? – не стримуюся я від лайки і встаю з-за столу.

– Мабуть на це у кардинала є якісь вагомі причини? – намагається заспокоїти мене приятель.

– Міг би й нам хоч якось натякнути про них.

– Хто ми такі, щоб бути посвячені у всі таємниці Його Преосвященства, – намагається скаламбурити Алонсо.

– Якщо найближчим часом нічого не зміниться то наша армія перетвориться на збрід знудьгованих чоловіків зі зброєю від яких можна чекати будь-яких неприємностей.

– Не перебільшуй. Наші хлопці хоч і скучили за хорошою бійкою, однак про дисципліну не забувають.

– Ага, – виривається у мене єхидне зауваження. – Хіба не чув якого прочухана отримав Енріко Пізані за те що кілька його кірасирів спробували чіплятися до монашок.

– Та не чіпалися вони ні до кого. Просто хотіли допомогти черницям які тягнули важкі лантухи з поля в монастир, а ті цнотливиці підняли галас на весь острів. Але ти вірно кажеш, треба добре слідкувати за своїми, щоб часом не втрапити в якесь прикре непорозуміння. Ще одного скандалу Фелліні своїм офіцерам так просто точно не пробачить.

І тут наче грім серед ясного неба знадвору почувся гучний окрик вістового:

– Лейтенанти Вібурно та Алонсо, негайно до Його Преосвященства кардинала.

– Накаркав, – вирвалося у мене. – Зараз і ми отримає на горіхи від Його Преосвященства.

– А може на нас очікує якесь нове, цікаве завдання, – весело підморгнув мені побратим і першим вислизнув з намету.

Від місця де розташовувався наш табір і монастирем була достатня відстань, щоб долаючи її я встиг перейнятися оптимізмом свого друга і повірити, що попереду нас очікує не прискіпування нашого командувача, а якесь нове, цікаве завдання. Пройшовши по підйомному мостові ми потрапили на монастирське подвір’я де на вже очікувала огрядна черниця. Смиренно похиливши голову вона пролепетала шепелявим голосом:

– Шляхетні лицарі, прошу слідувати за мною. Його Преосвященство кардинал Фелліні і матінка настоятельниця Жозефіна вже заждалися вас.

Такий несподіваний розвиток подій неабияк спантеличив нас обох. У кардинала Фелліні було достатньо слуг, секретарів і ад’ютантів в обов’язки яких входило й проведення в апартаменти Його Преосвященства тих візитерів яким була призначена аудієнція. І не мало ніякого значення, що ми зараз знаходилися в гостях у матінки Жозефіни. Франциск Фелліні за своїм церковним саном був значно вищий за просту абатису і міг розпоряджатися в її монастирі як у себе вдома. Викликаючи до себе офіцерів власної армії він мав би доручити комусь зі своїх помічників подбати про нас, а не посилати якусь монашку.

– Ведіть, – коротко буркнув іберієць і глянув на мене таким поглядом що я вмить зрозумів – друг здивований не менше мене.

Ми мовчки пройшли до західної, найбільшої і найвищої вежі монастиря. Тут біля входу стояло на чатах два алебардника з кардинальської гвардії і дві черниці з невеликими тесаками на поясі. Мабуть вони належали до особистої охорони матінки настоятельниці. Гвардійці віддали нам честь, а монашки не кажучи й слова відійшли в сторону даючи на прохід. Чесно кажучи в монастирі я бував нечасто, та раніше не помічав тут озброєної охорони, окрім вояків Його Преосвященства. Що ж до біса тут діється врешті-решт.

Та розпитати хоч щось нам було ні в кого. Наша провідниця, незважаючи на свої чималі габарити, на диво прудко почала підійматися гвинтовими сходами наверх. Мені і Мігелю не залишалося нічого іншого як слідувати за нею. Ми проминули кілька поверхів поки нарешті не зупинилися перед масивними дерев’яними, оббитими залізними смугами, дверима. Тут теж на варті стояли два алебардники і дві черниці. Монашки окрім тесаків мали за поясом по пістолю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍