Сергій Кузнєцов - Казочки-анекдоти, Сергій Кузнєцов

Три циганки та Іван

Іван йшов міським ринком, замріяно думав про щось своє, приємне. Роздивлявся товар, сам собі загадково посміхався.

Біля фруктового прилавка його гукнула циганка своїм традиційним питанням:

- Ай, сокіл ясний, іди я тобі погадаю, всю правду розповім.

- Ще чого? Адже набрешеш, знаю я вас.

- А ти позолоти ручку, то я вже постараюся.

- Гаразд, хитра, тримай десятку. Тільки дивися… всю правду, як є…

- Звісно, сокіл ясний. Дай руку. Ось… бачу… ясно бачу… одружишся ти скоро!

- Та ну! Ще чого? Не збирався поки що. Таке вигадала.

- Ясно бачу, одружишся. Жодних сумнівів.

- Брешеш, по очах бачу, що брешеш.

- Ти тільки, соколику, не дивуйся. Одружишся... так-так... з королевою Англії. Так… так бачу… точно. Ось же… лінії на руці… Сам подивися.

- От ти, дурна циганка. Неграмотна взагалі. Брешеш прямо в очі. Хіба ж ти не знаєш, що королева англійська вже у віці? Та й мені, звичайній людині, не підходить за статусом.

- Цього я не знаю, не мого розуму діло. А тільки ясно бачу, що ти з нею одружишся. Я ж тобі не кажу, що за коханням. Так одружись, за розрахунком.

- Ну, дурна дурепа. Який там ще розрахунок? Як же я дістануся цієї Англії? Адже це далеко і дорого.

- Не моя справа. Я тобі передбачила долю, а як там далі – сам думай.

- Е… нісенітниця яка! Ну тебе!

 

Іванко пішов далі з легким жалем про втрачену десятку, але вже з приємними думками в голові. Попри дурість передбачення, настрій покращився. Мрії потроху набували певної форми. Біля кондитерського кіоску його знову гукнула вже інша циганка, трохи молодша за першу, з тією ж традиційною пропозицією погадати соколику.

- Ну, а тобі що ще треба? Мені твоя подружка вже наговорила всякої нісенітниці. Ти теж бачиш мою долю? – зацікавленість клієнта перекрила його невелике роздратування.

- Звісно, бачу. Давай десятку і праву руку, все дізнаєшся.

- Ну, добре. Послухаю ще й твої фантазії, давай.

Циганка подивилася руку і зобразила деяке замішання:

- Бачиш, любий, весілля у тебе скоро буде. Тільки не звичайне якесь, за морем… Е… паспорт у тебе закордонний є?

- Це навіщо?

- Ну, ясно бачу… пливти тобі до нареченої морем, за кордон.

- Знову в Англію, чи що?

- Так-так, саме туди. Навіть не знаю, чи це далеко. Не знаю, сама я там не була. А тільки чекає на тебе наречена особлива, в короні. Ну, то так по лініях на руці.

- Та ну вас усіх, брешете без жодного сорому.

 

 «Які ж вони безсоромні, брешуть так нахабно! Але що ж, я зовсім нічого не вартий? А раптом… може вони щось таки знають», – думав Іванко, уже погано розуміючи, куди йде. Біля м'ясного відділу стояла третя, зовсім молоденька циганка. Передчуття не підвело Івана, питання прозвучало таке саме. І Іван уже знав, що відповісти:

- Що, теж хочеш мені набрехати?

- Твоя воля, соколику… слухати чи ні. Вирішуй сам. Долю твою бачу… Даси руку – скажу точніше.

- Гаразд, тримай гроші. Тільки все кажи точно.

- Ну… бачу… йти тобі до банку… кредит брати… паспорт закордонний оформляти… їхати… пливти… кудись далеко… весілля… мову англійську вивчи, знадобиться. А наречена… ти не дивись, що вона у віці. Будеш як сир у маслі…

- Та що ви всі, змовилися чи що?

- Не знаю, дорогенький. Що по руці бачу, те й говорю. Дивись сам.

 

Іван уже не став сперечатися, відійшов трохи далі, вийняв гаманець, перерахував гроші, перевірив у кишені паспорт і рішучим кроком попрямував до виходу.

Старша циганка тим часом зібрала свою бригаду і сказала:

- Дівчата, треба робити якось по-іншому. Наступного одружуватимемо з донькою президента. Так простіше. Бо я в географії не сильна, заплутатися боюся, куди їх посилати.

- А якого президента?

- Там по ходу розберемося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍