Стівен Кінг - Сплячі красуні

той сонячний квадрат між койками. Він уже майже досяг дверей… але далі йому не дістатися, хіба не так? Якщо якийсь тюремник не вставить ключ у замок або камеру не відімкнуть з вартівні, цей квадрат тут в такій само пастці, як і вони.

— А хто міг би вести? — запитала Рі. — Кожному ігровому шоу потрібен ведучий. І ще, якого роду призи? Призи треба щоб були хороші. Деталі! Джінет, ми мусимо розробити всі деталі.

Рі дивилася на Джінет, підперши рукою голову, накручуючи на палець свої тугі вибілені кучері. У верхній частині лоба Рі виднівся старий шрам, що нагадував відбиток якоїсь решітки — три глибокі паралельні лінії. Хоча Джінет і не знала, що спричинилося до того шраму, їй неважко було здогадатися, хто його залишив: якийсь чоловік. Можливо, батько Рі, можливо, її брат, можливо, бойфренд, можливо, якийсь парубок, котрого вона ніколи раніше не бачила і не побачить ніколи знову. Серед утримуваних у Дулінгському виправному закладі, і то, м’яко кажучи, вельми мало було історій із виграними призами. Натомість історій з поганими хлопцями — багато.

І що з цим можна зробити? Можна жаліти себе. Можна себе ненавидіти або ненавидіти всіх. Можна ловити кайф, нюхаючи очисні засоби. Можна робити все, що тобі заманеться (звісно, в рамках твоїх обмежених можливостей), але саму ситуацію не змінити. Наступна черга тобі крутнути велике і сяйливе Колесо Фортуни прийде не раніше наступного слухання щодо твого дострокового звільнення. Заради власного звільнення Джінет прагнула докладати якомога більше зусиль. Вона має про кого думати — про свого сина.

Пролунав лункий грюкіт — це офіцер у Вартівні відімкнув шістдесят два замки. Отже, 6:30 ранку, всі виходять зі своїх камер на перекличку поголів’я.

— Я не знаю, Рі. Сама про це подумай, — сказала Джінет. — І я також про це думатиму, а потім, пізніше, ми обміняємося дипломатичними нотами.

Джінет скинула ноги з ліжка і встала.

2

За кілька миль від в’язниці, на помості при будинку Норкроссів, Антон-басейновик визбирував мертвих жуків. Басейн був подарунком доктора Клінтона Норкросса його дружині Лайлі на десяту річницю їхнього шлюбу. Постать Антона часто змушувала Клінта сумніватися в мудрості такого дарунка. Як от і цього ранку.

Антон працював без майки, і то з двох вагомих причин.

По-перше, день обіцяв бути спекотним. По-друге, живіт хлопець мав — камінь. Таки рельєфним він був, цей Антон-басейновик: чисто тобі жеребчик з обкладинки якогось любовного роману. Якби вам схотілося послати кілька куль Антонові в живіт, це варто було б робити під кутом, на випадок рикошету. Що він їсть? Гори чистого протеїну? Які вправи робить? Розчищає авгієві стайні?

Антон скинув очима з-під мерехтливих скелець своїх вейфарерів[6] і усміхнувся. Вільною рукою він помахав Клінтові, який дивився на нього з вікна хазяйської ванної кімнати на другому поверсі.

— Господи Ісусе, це ж треба, — стиха промовив сам собі Клінт. Він помахав у відповідь. — Змилуйся.

Клінт відсунувся вбік від вікна. У дзеркалі на зачинених дверях ванної з’явився сорокавосьмирічний білий чоловік: ступінь бакалавра Корнельського університету, диплом доктора медицини Нью-Йоркського університету, помірні жирові коханчики на талії від гранде мокачино зі «Старбаксу». Його борода кольору сіль із перцем скидалася не так на мужньо-лісорубську, як на розкошлану бороду якогось одноногого морського капітана.

Те, що власний вік і обм’якле тіло стали для нього таким сюрпризом, вразило Клінта, як іронічна насмішка. Йому ніколи не вистачало терплячості на чоловіче марнославство, особливо того різновиду, що притаманний середньому віку, а накопичений професійний досвід, як мало що інше, обкраював саме цей тліючий ґніт до зовсім коротенького оцупка. До речі, те, що Клінт вважав великим поворотним моментом у своїй медичній кар’єрі, трапилося вісімнадцять років тому, в 1999-му, коли до молодого лікаря прийшов з «кризою сексуальних амбіцій» перспективний пацієнт на ім’я Пол Мантпільєр.

Він тоді спитав у Мантпільєра:

— Коли ви кажете «сексуальні амбіції», що ви маєте на увазі?

Амбіційні люди прагнуть просування вгору. Ніхто ж насправді не може стати віце-президентом сексу. Це просто такий кумедний евфемізм.

— Я маю на увазі… — схоже було, Мантпільєр зважує різні дефініції. Прочистивши кашлем горло, він визначився. — Я хочу й далі це робити. Я й далі хочу цього прагнути.

Клінт сказав:

— Це не скидається на надзвичайну амбітність. Радше це схоже на цілком нормальне явище.

Для досі ще не розслабленого після клінічної ординатури в психіатрії Клінта це був тільки другий день у власному кабінеті, і Мантпільєр був лише другим його пацієнтом.

(Першою пацієнткою була юна дівчина з певними страхами стосовно поданих нею заяв на вступ до коледжу. Втім, доволі швидко з’ясувалося, що на предметних іспитах вона отримала 1570 балів. Клінт наголосив, що це чудові результати і в лікуванні чи наступному візиті нема потреби. «Зцілена!» — черкнув він унизу сторінки того блокнота, в якому зазвичай робив свої нотатки.)

Сидячи в оббитому штучною шкірою кріслі навпроти Клінта, Пол Мантпільєр того дня був одягнений у білий плетений жилет і штани з напрасованими рубчиками. Сидів він згорблено, закинувши ногу на ногу, і говорив, звісивши одну руку собі на модельну туфлю. Клінт бачив, як він паркував свою карамельно-червону спортивну машину на стоянці навпроти цієї приземкуватої офісної будівлі. Робота у вугільній промисловості на самому вершечку харчової піраміди давала можливість купити таку машину, але його довгасте, виснажене обличчя навернуло Клінтона на думку про сімейство Біґлів, котрі в тому старому коміксі повсякчас вимотували нерви Скруджу Мак-Даку[7].

— Моя дружина каже… ну, не так щоб настирливо, але, ви ж самі знаєте, все цілком зрозуміло. Гм, підтекст, тобто. Вона хоче, щоб я це кинув. Відмовився від моїх сексуальних амбіцій, — підсмикнув він угору підборіддя.

Клінт простежив за його поглядом. На стелі крутився вентилятор. Якщо Мантпільєр послав свої сексуальні амбіції туди, там їх напевне пообрубує.

— Нумо до ґрунту, Поле. Насамперед, як ця тема виникла між вами й вашою дружиною? З чого все почалося?

— У мене був роман. Той інцидент підсипав ще приску. І Рода — моя дружина — витурила мене! Я їй пояснював, що то не через неї, то через… я маю таку потребу, розумієте? Чоловіки мають потреби, яких жінки не завжди розуміють.

Мантпільєр покрутив головою, розслаблюючи шию. Видав розпачливе сичання.

— Я не хочу розлучення! В душі я вважаю, що це вона мусить пристати на такі умови. На компроміс зі мною.

Смуток цього чоловіка і його відчай були справжніми, і Клінт міг собі уявити той біль, який принесло його усунення