Олександр Корман - Любисток - українська квітка, Олександр Корман
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моя мама народилась саме в родині місцевих мажорів, навіть, за рамками села. Її родину, як і всіх, називали за прізвиськом. Прізвисько, взагалі, це окрема культура, яка саме і походить від того, що люди скажуть. Запросили чоловіка якось сусіди допомогти з будівництвом, він погодився. Взяв важкий мішок на плече, наче пір’їнку, та й пішов з ним, куди просили. Хтось візьми та скажи: «наче Муха». Все, тепер ця людина має власне прізвисько - Муха, від якого не позбудеться ні він, ні його діти, ні онуки, якщо не поїдуть геть, хто на заробітки, хто по роботі, хто іще куди. Можливо тому зараз в селі мешкає не більше пару сотень людей.
Достатньо було одного випадку, вчинку або випадковості, щоб тебе повінчали вічним прізвиськом.
- Це хто пішов?
- Це ж Степана Мухи онук приїхав.
Дитя ще мале, але сусіди вже помічають, що він легкий, стрибучий, «точно Муха». Моя бабуня, мамина мама, походила із родини «Зашкурних». Прізвище людини могли в селі не пам’ятати і, навіть, інколи напружувались, щоб його згадати, але, якщо скажеш «Надька Зашкурна», - всі знають про кого мова. Якось я спитав у тата, що означає «Зашкурні». Він мені відповів: "А ти придивись до них і зрозумієш.
Зашкурні приходять на базар першими, щоб не пропустити жодної плітки. Базар в селі це ж - сучасній Інтернет, де постять все про всіх, пліткують та обсерають одне одного. Задля цього священного дійства люди одягаються у саме святкове вбрання, довго начісуються перед дзеркалом та беруть саме цінне намисто, переважно те, що на похорон зберігається в скрині. Зашкурні вештаються біля кожної маленької чи великої купи людей, які збираються по інтересам пліткувати про своє.
Вони друзі всім і жваво підтримують будь-яку розмову. Але насправді їх хвилює виключно те, що пліткують про них, та як живуть інші в порівняні з ними. Про що б не починалась розмова, якщо в ній є Зашкурні, то вона обов’язково перейде в розмову про них або про їх родичів. «А от моя Текля вчора таку лампу у євреїв купила, що в жодного з вас зроду не було». «А тітка моя Палазя на тижні телятко купувала, так не на нашому базарі задрипаному, аж до самої Вінниці три доби добиралась на підводі, а потім пішки теля гнала додому. Ото теля, м’язисте, міцне, не молоко буде давати, а одразу сметану».
Зашкурні будь-яку свою дію перебільшують. На копійку зроблять, а на карбованець галасу зроблять, будь-яку справу на гроші переводять, люблять бідкатися і зі смаком розповідають, яка нелегка в них доля. Таким чином, вони свій авторитет підіймають в очах інших, принаймні, їм так здається. Вони все за всіма бачать, все про всіх знають, до всього їм є діло, бо ними рухає хвилювання за власну шкуру та що про них люди скажуть».
А я не думав, що Зашкурні лише про власну шкуру дбають, а можуть кого завгодно продати заради власної вигоди. Я часто ходив в гості до тьоті своєї, маминої двоюрідної сестри на той самий двір із двома хатами. Вона дуже любила вареники готувати. Як до неї не знайдеш, завжди є вареники: то з сиром, то з картоплею, то з вишнями. Якось я спитав в неї, чому вона так вареники полюбляє. Виявилось, що чоловік її якось отруївся сильно, так його молоком рятували. З тих пір, він нічого молочного чи того, що на молоці проголошене, їсти не може, одразу нудить. А от тісто нормально організм приймав. Ось тітка моя і робила вареників повно. Вони в неї всюди лежали: на грубі, на пічці, на столі, на вікні. Коли чоловік з роботи повертався, він комбайнером працював, вона заготовки швидко варила, та й було на обід, на вечерю й на сніданок. Я тому й вареники полюбив, бо вона мене завжди пригощала.
А в хаті навпроти, на спільному подвір'ї її тітка жила, ще одна сестра моєї бабусі Зашкурної. Якось я спитав, чому не її мама тут живе. То вона мені й розповіла:
- Було два брати-близнюки. Вони покохали двох рідних сестер-близнючок. Та й одружилися. Побудували це подвір'я з двома хатами навпроти, і вирішили жити так разом. В кожній родині народилися дві дівчинки. В одного брата - дві, та й у іншого - дві. Дівчата були майже одного віку і зростали на одному подвір'і. І були вони наче рідні сестри, настільки все спільним у них було. Коли дівчата виросли, то почали одружуватися. Одну з них, твою бабку, взяв заміж твій дідусь, коли їй було лише шістнадцять, а йому двадцять шість. Вони побудували хату, і вона переїхала звідси. Мою маму, рідну сестру твоєї бабусі також забрав звідси заміж мій тато. Вони жили тут в цій заті. З хати навпроти одну доньку взяли заміж, вона поїхала до Молдавії. Друга донька вийшла заміж і залишилась жити тут в банківській хаті. А коли померли і мої дідусь і бабка, то я, як онука сюди жити й переїхала. Але цей двір залишається родинним для всіх, це наша колиска, звідки все й почалося.
- А хто народився у цих чотирьох сестер, що вважали себе рідними? Хто наша родина? - цікавився я.
- У бабки твоєї народилось семеро дітей. Але перший хлопчик помер від хвороби. Тому другого хлопчика, який згодом народився, назвали на честь батька, щоб він вижив. І той вижив. Потім народилися іще двоє хлопців, твої дядьки. Потім твоя мама. А потім іще один хлопчик народився і помер малим, коли ще в колисці лежав. Він піною захлинувся. Маму твою із ним залишили, а вона мала була, не знала, що робити. Батьки далеко, дитя мале заходиться. Мамі сказали колисати, коли хлопчик плаче. От вона й колисала, допоки воно не стихло. А потім іще одний дядя твій народився.
- І як мама це пережила? - поцікавився я.
- Вона й не зрозуміла, що сталося. Їй було два рочки. Це дядьки твої її звинувачувати малу, що вона брата вбила. Та вони не розуміли, що казали. Потім перед нею вибачалися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любисток - українська квітка, Олександр Корман», після закриття браузера.