Людмила Міщук - 440 днІв без тебе (усім, кого торкнулася війна), Людмила Міщук

Той день – як рік! Той день у тьму подавсь…

Без неї я лишилась в 28…

А дивно все-таки життя летить:

Дім – школа, школа – дім… І старість на порозі.

Та сивина хоч голову сріблить,

Зістарить душу все ж вона не в змозі.

І треба ж було статися тепер –

Солдаткою з війни чекати чоловіка.

І знову причаївся час, завмер,

До хати сум і біль, тривогу клика.

І потягнулися похмурі, сірі дні,

А ти чекай – змінити час не зможеш.

Та якось сам-на-сам сказала я війні:

«Ти віддаси його! Любов все переможе!»

Чому я впевнена в своїх словах?

Я вірю в силу щирої молитви:

Господь пришвидшить час, розвіє страх –

Ми святкуватимемо перемогу в битві!

А рік новий прийшов вже на поріг.

У ньому так я зустрічі чекаю!

Хай воїни повернуться до всіх!

Хай діти наші більш війни не знають!

01. 01. 2016 р.

ПОГОВОРИМО З ТОБОЮ

(Щоденник солдатки)

(Я говоритиму з тобою про те, чого не можу сказати по телефону, бо знаю, що сумуватимеш, мій тонкосльозий чоловіче…)

25. 04. 15. День перший.

Прокинулась біля 5-ї ранку. Спокійно. А вже в Луцьку стало сумно. Перед військкоматом випила таблетку. Не заплачу, бо тобі буде геть кепсько.

Татусю, ти не подумай, що я черства, я просто маю бути сильною, бо інакше не можна. Я люблю тебе… І так боляче було дивитися, як ти від’їжджаєш!

Цілий день далі мучать двоякі почуття: сум і злість, тривога і образа… Так тобі й треба, злюко, якби мала б хоча 1% доброти, то все було б геть по-іншому.

Пробач мені за все-все. Скільки життя змарновано, нервів знищено! Але ж часу тішитися один одним усе менше і менше…

Прошу у Бога тобі сил, чекаю і скучаю вже від сьогодні.

26. 04. 15. День другий.

Привіт, Іванку, як тобі спалось?

Сьогодні уже прийшло усвідомлення того, що ми побачимося не скоро. Дуже хочеться ревіти, а не можна: батько і доня побачать. Я ховаю усі твої речі: одяг, взуття, гаманця. Не легшає. Але ревіти не буду, бо ти відчуєш. Тобі й так непросто.

Держись, чоловіче, я не знаю, правда, як я буду без тебе. Та я обов’язково стану іншою: вкорочу свого язика, прожену злість з душі, якщо не навчусь прощати по-справжньому кривдників, то принаймні старатимусь не злословити.

Я так хочу тих ясних днів, які у нас були, так хочу знати, що я тобі потрібна!!! Мені нічого в цьому світі не треба, аби тільки ви, мої найдорожчі, були поруч! Ну от, вже реву-у-у…

27. 04. 15. День третій.

У школі відволіклася від сумних думок. Усі питають про тебе. А я жду дзвінка.

У сільській раді навіть не знали, що тебе забрали. Мрію, що ти з Артесюком приїдеш на вихідні…

Закрадаються думки, що ти трохи щось не розказуєш. Але на душі спокійно, чомусь упевнена, що ти з полігона повернешся додому і того пекла не бачитимеш.

Уже вечір, ти не дзвониш… Надіюсь, що є справи важливіші за мене. Трохи образливо. Піду спати!..

28. 04. 15. День четвертий.

Маю час зранку. Дуже відчуваю свою «потрібність» – подзвонила лише донечка.

Важко…Та нехай – життя взагалі нелегка річ, особливо коли багато знаєш… Прийшла з роботи, сяю. Все добре. І буде добре! Я  люблю тебе і дуже за тобою скучаю.

А ще горджуся тим, що мій чоловік – мужчина, а не розмазня!

29. 04. 15. День п’ятий.

Не дзвониш… Прийшла з роботи – батькові слова: «Що, Іван дзвонив?». Дзвоню сама – подумала, може знову тобі «з’їло» гроші.

Рада, що в тебе все нормально. Ваню, я чомусь не панікую, маю впевненість і віру, що все буде добре.

Я вже уявляю нашу зустріч. Зараз це така картина: сидить дурепа за комп’ютером і замріяно посміхається в монітор! Люблю тебе, татусю!

І на роботу ми будемо ходити, як раніше: разом і під руку. Ти не проти?

30. 04. 15. День шостий.

Садимо картоплю біля хати. Точніше, садять батько і Вітя Льонів. Я тільки розсіяла міндобриво.

…Розказала тобі всі новини. А у тебе голос якийсь не такий. Відчуваю: тобі погано. Думаю, хочеться додому. Все обов’язково буде добре – тримайся, чоловіче.

У донечки перша зарплата! Торт «Київський» відкладаємо до твого приїзду.

01. 05. 15. День сьомий.