Марті - Третя Ідентичність , Марті

Кел стояла на місці, дивлячись на три образи, що все ще світилися перед нею, ніби чекали її рішення. Вона відчула, як світ довкола наче затих, лишаючи її наодинці з власними думками. Вперше після пробудження в цьому зруйнованому світі вона відчула, що стоїть не лише на роздоріжжі, а й на межі самого себе. 

"Що таке я?" — подумала вона, відводячи погляд від ілюзій. 

Можливо, вона й справді втратила своє тіло, але чи втратила вона себе? І якщо її "я" не прив'язане до фізичного, чи існувало воно взагалі? 

Її думки обірвалися, коли простір навколо неї почав змінюватися. Образи зникли, і Кел опинилася посеред незрозумілого простору, схожого на нескінченну площину, залиту м’яким світлом. Тут не було жодних руїн, ні машин, ні людей. Лише вона і тиша. 

"Що таке ідентичність?" — голос незнайомця, який щойно зник, зазвучав десь у її свідомості. "Це спогади? Дії? Чи те, як тебе бачать інші?" 

Кел задумалася. Вона не мала спогадів, але чи означало це, що вона не має минулого? Вона вже почала діяти, але чи визначали ці дії її сутність? А те, як її бачить цей незнайомець чи навіть система, — чи має це значення? 

"Хто я була? Хто я є? І чи маю я стати кимось новим?" 

Світ навколо заграв вогнями, і перед нею з’явилися нові образи. Цього разу це були не можливості майбутнього, а уривки минулого. Вона бачила себе в різних ситуаціях: сміялася в колі людей, які виглядали як друзі, тримала когось за руку, плакала над чиїмось тілом. Вона не могла впізнати нікого з цих людей, але ці сцени змусили її серце завмерти. 

"Це я?" — запитала вона, не розраховуючи на відповідь. 

"Минуле завжди буде тінню," — знову зазвучав голос. "Ти можеш знайти його або забути. Але воно ніколи не перестане впливати на тебе." 

Кел зробила крок уперед, простягаючи руку до однієї з картин, де вона посміхалася. Але як тільки її пальці торкнулися зображення, воно розпалося на тисячі дрібних уламків, розсіюючись, як пил. 

"Якщо минуле не може бути повернене, тоді чи має воно значення?" 

Голос мовчав, і тиша цього разу відчувалася як виклик. 

"Можливо, я — це те, що я вирішу зробити зараз," — сказала вона сама собі. 

"Чи впевнена ти?" 

Це запитання прийшло не ззовні, а зсередини. Воно звучало так само, як її власний голос, але здавалося водночас чужим. 

"Можливо, впевненості не існує," — прошепотіла вона. 

І тут світ навколо почав змінюватися. Площина зникла, і Кел опинилася посеред руїн. Вона знову побачила ілюзії, які залишила позаду: могутню лідерку, звичайну робітницю та саму себе, таку, якою вона була тепер. 

Вона зрозуміла, що питання, яке стояло перед нею, було не у виборі майбутнього. Вибір був лише інструментом. Справжнє питання полягало в тому, чи могла вона прийняти себе в усіх своїх формах — минулій, теперішній і майбутній. 

"Я не знаю, ким я була," — сказала вона, дивлячись прямо на свою поточну проєкцію. "Але я знаю, ким хочу стати." 

Ілюзії почали зникати, залишаючи перед нею лише одну стежку. Вона була не чіткою і не прямою, але Кел більше не вагалася. 

Вона зробила крок уперед, прийнявши рішення, яке не мало кінцевої мети, але означало початок її власного шляху.


---