Aira Molen - Крізь темряву до світла, Aira Molen

Розділ 2: Неповернення

Коли батько поїхав на заробітки, я відчула дивну суміш полегшення і тривоги. Мати більше не мала б нікого, на кого могла б скинути всю свою злість і розчарування. Я мала надію, що цей період стане для нас можливістю заспокоїтися, повернутись до нормального життя. Сподівалася, що мати зможе заспокоїтись і перестане ображати мене за все, що йшло не так у нашому житті. Але його від'їзд не став рятунком, як я сподівалася.

Через кілька місяців я отримала звістку: батько помер. Це був великий удар для всієї родини, але мати, яка й так була роздратована, не витримала. Вона наче втратила останню опору і почала звинувачувати мене в усіх бідах, що переслідували нас. Кожен мій крок, кожне слово перетворювались на обвинувальний вирок, а кожен день був сповнений криками, образами й знущаннями.

Я намагалася утримати своє життя на плаву, допомагаючи матері з хатньою роботою, але це стало важким тягарем. Я не могла знайти моменту, щоб зупинитися і подумати про себе. Всі мої сили йшли на те, щоб вгамувати її гнів і просто вижити. Кожен день був боротьбою за те, щоб не втратити остаточно те, що ще залишилось від моєї гідності.

З кожним днем я відчувала, як мій світ стискається, стає тіснішим, темнішим. Відчуття безпорадності і самотності наповнювали моє серце, ніби я стала частиною чогось, що не має виходу. Я не могла змусити себе повірити, що в моєму житті є місце для щастя. Справжня боротьба полягала не тільки в боротьбі за виживання, але й у боротьбі за себе, за те, щоб не втратити свою людяність у цьому пеклі, яке охопило моє життя.

З кожним словом матері, з кожним знущанням і з кожним холодним поглядом, я все більше відчувала, як моя душа віддаляється від усього живого. Я намагалася не давати волю сльозам, ховаючи їх глибоко всередині. Всі ці емоції ставали моїми найнесподіванішими ворогами, проти яких я не могла боротися. Тільки зневіра в собі зростала, мов чорна тінь, що закривала сонце моїх мрій.

Кожен ранок здавався більше схожим на кошмар, ніж на новий шанс. Я не могла сказати, чи є надія, чи навіть бажання вибратися з цього лабіринту болю.

Мати все частіше замикалася в своїй кімнаті, опустивши погляд і розриваючи залишки своїх надій. Я відчувала, як мій внутрішній світ руйнується, як душу забирає темрява, в яку я потрапила разом з нею. Всі мої спроби заспокоїти її, допомогти чимось, натикалися на байдужість або агресію. Якби не це, якби не я — мати ставала головною причиною мого почуття провини. Я навіть почала вірити, що все, що зі мною сталося, сталося через мою слабкість, через мою неможливість зробити все по-іншому, зробити краще.

У світі, де все здавалось таким безнадійним, я стала на порозі повної ізоляції. Я не могла звернутись до друзів або до інших близьких людей, бо не знала, як пояснити, що відбувається вдома. Страх того, що мене ніхто не зрозуміє, перетворював кожну спробу звернутися до когось на ще одну хвилю болю. Я стала мовчати, як і біль, що ховався всередині мене.

Іноді я намагалася уявити, що моє життя йде іншим шляхом, що одного дня все зміниться і я знову побачу на обличчі матері радість і спокій. Але ці мрії були настільки віддаленими, що навіть сама думка про них викликала більше смутку, ніж надії. І все одно, кожен день я продовжувала йти далі, не знаючи, що чекає попереду, але змушена була витримувати. Я зрозуміла, що для того, щоб вижити, потрібно було залишити всі мрії позаду і просто зберегти себе в цьому хаосі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍