IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 2: Село. Спогади та відкриття

Поїзд ковзав крізь зелений край Карпат, і Меланія, дивлячись через вікно, відчувала, як віддаляється її минуле, її звичне місто, звичне життя. Зараз вона була тут, серед лісів і гір, де кожен подих вітерця мав свою таємницю, де кожна тінь несла у собі стародавні легенди.

 

Вийшовши на перон в Краснику, селі, яке залишається для неї ідеалізованим спогадом дитинства, Меланія відчула, як її серце знову наповнюється тими відчуттями, що залишилися в минулому. Вона не пам’ятала, коли востаннє була тут, але щось у цьому місці залишається незмінним.

 

Маленьке село з вузькими вулицями й дерев’яними будиночками досі виглядало так, як у її дитинстві: просте і тихе, з запахом свіжого сіна і карпатського лісу. Меланія вирушила до старого будинку бабусі і дідуся, де після їх смерті нічого не змінилося. Вулиця була знайома до дрібниць, хоча кожен крок на цьому шляху здавався новим.

 

Власне, перед її очима знову з’явилася постать, яку вона пам’ятала з дитинства. Це був Марко — її друг дитинства, з яким вони разом бігали по лісах, збирали гриби і ягоди, сміялися, грали в “пошуки скарбів” серед карпатських лісів.

 

— Меланія? — Марко виглядав здивованим, стоячи на порозі будинку, який тепер належав йому. Він був таким же, але водночас і зовсім іншим. Риси стали більш виразними, а погляд глибшим.

 

— Марко! — вона не могла стримати усмішку, коли побачила його. — Чи не здається тобі, що ми вже давно не бачилися?

 

— Так, ну і що, — відповів він, спокійно сміючись. — Я все ще в цьому селі. Як і багато років тому.

 

Вони обнялися, і Меланія відчула, як все навколо стало теплішим. Вони пішли разом до його будинку, і якось так, немов не було цих довгих років розлуки, вони знову почали розмовляти так, як у дитинстві.

 

Марко працював бібліотекарем у місцевій бібліотеці, і, як з’ясувалося, був єдиним, хто залишився у Краснику після всіх цих років. Всі інші давно переїхали до міст. Меланія знала, що Марко ніколи не прагнув до іншого життя, навіть коли всі навколо шукали щастя десь поза селом. Він був відданий своєму корінню, своєму роду і своїй землі. Тому і залишився тут, незважаючи на відсутність перспектив.

 

— Ось ми й вдома, — сказав Марко, показуючи на маленький дерев’яний будинок, в якому він жив. В ньому було тепло й затишно, з запахом старого дерева і трохи затхлим ароматом книг. Це була бібліотека, яка складалася з усіх знань, що були доступні селянам, а також з родинних спогадів.

 

Він провів її всередину, де на столі стояла велика чашка чаю, а на полицях було безліч книг, запорошених, старих і нових. Час тут ніби зупинився.

 

— Знаєш, тут не так багато людей, — промовив Марко, наливаючи чай. — Але кожен має свою історію. Чи не дивно, як ми всі пов’язані з цим місцем?

 

Меланія тихо кивнула. Вона не могла пояснити, чому, але ці слова зачепили її. Вони дійсно пов’язані з цим місцем, і не лише через її родину. Вона відчула, що тут зберігаються таємниці, про які ніхто не говорить відкрито.

 

— А ти? — запитала вона, відчуваючи, як кожен момент цієї зустрічі набуває ваги. — Ти коли-небудь відчував, що це місце особливе?

 

Марко подивився на неї з легким сумом в очах.

 

— Дивне питання, — промовив він. — Можливо. Я виріс тут, і все здається звичним, але насправді тут є багато історій. Не всі хочуть їх розповідати. Більшість старожилів не хоче вірити в те, що можна побачити у цих горах, в цих лісах. Вони думають, що це тільки для дітей.

 

Меланія замовкла. Здавалось, що село охоплює її старими історіями, які мали бути забутими. Вона згадала бабусині оповідки про магічні сили Карпат, про невидимих духів, що охороняють землю, про мольфарів. І хоч у дитинстві ці казки здавалися вигаданими, зараз усе набуло іншого значення.

 

Того вечора вони разом пішли до старого будинку бабусі і дідуся, щоб поговорити і згадати минуле. Ліхтарики на подвір’ї колихалися від вітру, і Меланія відчула, як змінився настрій. Всі ті спогади про дитинство, що здавалися неймовірними, тепер почали виглядати інакше.

 

— Ти пам’ятаєш, як бабуся розповідала історії перед сном? — запитав Марко, підходячи до старої ікони на стіні.

 

Меланія посміхнулася.

 

— Так, вона завжди розповідала про мольфарів, про духів лісу, які захищали наші гори від злих сил. Всі ці казки з дитинства стали такими реальними, коли я повернулася сюди, — сказала Меланія, дивлячись на стару ікону, яка виглядала так, ніби зберігала усі таємниці її родини.

 

Марко нахмурився.

 

— Це не просто казки, Меланіє. Я чув багато історій від старих людей. Багато з них стверджують, що деякі з цих сил досі тут, у лісах і горах. І що мольфари — це не просто легенда, а реальні люди, які можуть зв’язуватися з силами природи.

 

Меланія відчула, як на її шкірі бігали мурашки. Здавалося, що з кожним його словом частина її дитячих страхів і міфів знову оживає. Вона завжди вірила, що всі ці розповіді про магію та духів — це лише казки. Але тепер, у цьому місці, щось змінювалося.

 

— Може, бабуся і справді знала більше, ніж ми думали, — промовила вона, озираючись навколо. Відчуття, що це місце не просто простір, а частина чогось значно більшого, охоплювало її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍