IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 1: Львів. Початок шляху

Меланія сиділа за письмовим столом, поглинена стосом коректур, що розкинувся перед нею. Всі ці слова, цифри, редакційні правки — вона давно звикла до цього, але сьогодні щось було не так. Їй важко було зосередитись. Здавалось, світ навколо став розмитим і туманним, як сон, який минає з першими променями сонця.

 

Погляд Меланії затримався на знімку в рамці на столі — це був її наречений, Матвій. Чоловік, з яким вона мала поділити своє життя, плани на майбутнє. Вона пригорнула його знімок до себе, але в її очах не було того тепла, яке вона колись відчувала, дивлячись на нього. Вона відчула раптову порожнечу, немов щось в її душі порушилось.

 

Тут її роздуми перервало дзвінок мобільного телефону. Меланія глянула на екран — невідомий номер. Вона нерішуче підняла трубку.

 

— Меланіє, це ти? — голос у слухавці звучав хвилююче знайомо, але Меланія все одно не могла пригадати, хто це.

 

— Так, я. Хто це?

 

— Це Тетяна, твоя тітка. Маємо погані новини…

 

Слова ці звучали, як грім серед ясного неба. Її дідусь і бабуся, ті, хто виховував її з дитинства, померли в один день. Меланія не могла повірити, це звучало немов жахливий сон, що не закінчиться навіть після пробудження.

 

— Як? — спитала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Як це сталося?

 

— Серце бабусі не витримало, а дідусь… він не зміг пережити втрату. Це сталося кілька днів тому, але ми чекали, поки не зберемо всі документи, щоб повідомити тобі…

 

Меланія відчула, як хвиля холодного поту покрила її тіло. Вона була далеко від дому. Тітка сказала, що похорон відбудеться через кілька днів, і Меланія розуміла, що не може залишити все так, як є. Їй треба їхати до Карпат. Їй треба повернутись додому.

 

Її рука опустила телефон на стіл, а очі розпливалися від сліз. Вона відчула, як серце обірвалося від болю. Бабуся і дідусь були єдиними людьми, хто справді любив і піклувався про неї після того, як вона втратила батьків у аварії. Меланія була ще дитиною, коли сталося те лихо, і їхня любов стала для неї єдиним світлом у темряві.

 

Вона сиділа на стільці, відчуваючи, як її душа поглинає смуток. В уяві знову постала її бабуся — із чорною косою та мудрими очима, в яких можна було побачити цілу історію Карпат, і дідусь — з глибоким, але спокійним поглядом, який завжди заспокоював її, коли світ здавався хаосом.

 

— Я повинна поїхати, — тихо сказала вона, дивлячись на порожній стіл.

 

Меланія здригнулась, коли почула кроки за дверима. Це був Матвій, який, здавалося, нічого не помітив. Всі ці дні він залишався поруч, хоч і здавалося, що їхня близькість поступово згасала. Він намагався бути турботливим, та Меланія все більше відчувала, що серце її втрачає зв’язок з тим, що вона колись вважала своїм життям.

 

— Меланіє, все гаразд? — запитав він, підійшовши до її столу.

 

Вона тільки кивнула, відвернувши очі.

 

— Мені потрібно поїхати, — голос Меланії був твердо вирішений. — У Карпати. До бабусі і дідуся… похорони.

 

Матвій зняв очі на неї і здивовано мовчав.

 

— Ти хочеш поїхати сама? — запитав він, намагаючись виглядати спокійно, хоча в його голосі прозвучало хвилювання.

 

Меланія глибоко вдихнула, дивлячись на його обличчя, яке вже стало знайомим, але вже не таким, як раніше. Вона розуміла, що її рішення залишити Львів означає ще більший розрив між ними, але всередині не було сумнівів.

 

— Так, я маю це зробити. Це моє коріння. Я повинна повернутися туди, де я виросла, де мені відкриють нові сторони мене самої, — сказала вона, намагаючись не зламатися під вагою болю.

 

Матвій мовчки стояв, але потім знову запитав:

 

— А ми? Що буде з нами?

 

Меланія глибоко подивилася в його очі і відчула, як серце тягне її у різні напрямки. Вона не могла дати відповідь, тому що всередині не було жодної впевненості, крім одного: її місце зараз в горах, серед таємничих і магічних Карпат.

 

— Я не знаю, — сказала вона, поклавши руки на стіл. — Але я повинна поїхати. Пробач.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍