Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Лілі відкрила один – синій – і дістала листочок. Розгорнула його і прочитала.
Санта Клаус,
мене звати Віктор і мені шість років. Я хочу на Різдво санчата.
P.S. Надіюся ти існуєш.
— Що це, бабусю? — спитала Лілі.
— Це лист Санта Клаусу. Перший лист твого татка.

Дівчинка відкрила наступний конверт і прочитала те, що було в ньому.
Санта Клаус,
це знову я. Мені вже виповнилося дев’ять років. Чесно кажучи, раніше писати тобі було значно цікавіше, але зараз я не дуже й хочу тебе про щось просити. Тому я просто привітаю тебе з Різдвом.
— А як ці листи потрапили до тебе? — у голосі Лілі була чутна підозра.
— Ну… — Іванка зніяковіла, — розумієш… коли діти виростають, Санта Клаус повертає назад усі листи, які вони надсилали йому протягом багатьох років. Він робить це для того, щоб уже дорослі чоловіки та жінки згадали, якими вони були в дитинстві, і як виростали протягом кожного наступного року. Як змінювалася їхня манера письма, їх побажання та й самі вони.

Лілі розгорнула ще один лист.
Дорогий Санто,
це я, Віктор із Канади. Мені вже дванадцять і це останнє моє побажання. Будь ласка, зроби так, щоби мій тато мене полюбив.
— Невже тато із дідусем ще тоді не товаришували?

Бабуся Іванка стисла губи й відвела погляд. Було помітно, що і їй ця тема не до вподоби.
— Твій дідусь був дуже заклопотаний проблемами, що припали на нашу сім’ю. Він завжди був хорошою людиною, ти не подумай нічого такого. Йому вдалося стати на ноги у зовсім чужій країні, але що в нього виходило погано — то це бути батьком для свого сина. А Віктор тільки хотів, аби його тато був для нього другом. З кожним роком це бажання посилювалося, потім почало вщухати, поки не перейшло в образу, яку він великим тягарем носить у своєму серці й по сьогоднішній день.
— І він більше ніколи не писав Санті?
— Більше ніколи. — сумно підтвердила Іванка. — А йому це так подобалося. Лише в цих листах він знаходив утіху. Лише це для нього лишалося чимсь незмінним. Чимсь таким, що ніколи його не підведе і буде поряд. Тому я і не була проти, що наш син вирішив перейняти тутешні традиції.

— Тобто – тутешні традиції? — зацікавилась Лілі. — В Україні не пишуть листи Санта Клаусу? Невже ви жили так далеко, що він до вас не прилітав?
— Звісно ж ні, Квіточко. В нас був Санта Клаус. От тільки звали його по-інакшому. Там, звідки ми родом, він відомий під іменем Святий Миколай.
— Святий Миколай, — тихенько повторила за нею Лілі.
— Так. Добрий старець, який любив усіх і всюди. Він приходив у домівки християнських сімей і роздавав діткам подарунки. Або ж лозини, якщо малеча не слухалась батьків. Ой, мабуть, даремно я це бовтнула.
— Ухти! — протягнула Лілі. — Розкажи ще!
— Ну… В усьому іншому він був тим самим Сантою. От тільки листи він не збирав. Діти отримували подарунки й без цього. Часто те, про що й не замислювались, а потім розуміли, що давно про це мріяли. Святий Миколай був особою із надзвичайно великим серцем, сповненим любов’ю до віх і всюди. Він приносив тепло і добробут у кожен дім, незалежно від їхнього стану, чи які люди там жили. За це його усі й любили.
— Схоже, що Санта чи Святий Миколай й справді надзвичайний, — мовила Лілі, тримаючи у руці печиво.
— Так і є, Квіточко, — усміхнулась їй бабуся. Вона потерла вказівними і середніми пальцями скроні і приплющила очі від легкого болю.
— Все добре, бабуню?
— Так. Просто трохи голова запаморочилася. Мабуть, тиск. Нічого страшного.
— Може принести води?
— Ні–ні, не переймайся. Я, мабуть, піду полежу трішки. Не образишся, якщо покину тебе тут на кілька хвилин?
— Звісно ні, — запевнила її Лілі, — відпочинь, а я знайду собі раду. Тим паче в мене є робота, — вона сумно глянула на свій листочок.
— Добре. Не сумуй. Я буду в сусідній кімнаті. Якщо що, у кухні є ще печиво.

Лілі кивнула. В руках вона досі тримала останній розгорнутий лист Віктора.
— Що ж. Доведеться подумати ще.

 

***
 

Лілі не покидали слова бабусі: «Він любив усіх і всюди, приносячи свято у кожен дім». Звісно нічого не просив в обмін. У нього не було тієї жадібності, що жила в серцях малих дітей, які тільки й хотіли отримати подарунок і забути доброго Санту на увесь наступний рік, доки не настане святвечір знов. Їй було шкода його, проте в голові досі егоїстично лунали слова: «Я хочу… Я хочу…»

І тут вона замислилась – а чи дарував хтось подарунок Санті? Хоч колись? Її рука повільно перекреслила слова на листочку «Я хочу на Різдво» і під ними написала нове речення:
Дорогий Санто, а що ти хочеш на Різдво?

Питання було хороше, та от як вона дізнається на нього відповідь? Чи встигне вона відправити цей лист Санті? І чи встигне він відповісти? Чи буде у неї достатньо часу, щоб приготувати подарунок, адже Різдво вже завтра?

Лілі у розпачі взялася за голову. Єдиний шанс вчасно дізнатися відповідь – це дізнатися зараз. Сьогодні. Доки ще є час. Вона глянула у вікно з думкою: «він десь там».

А що як він десь поряд? Що як він вирішив навідати Канадські сім’ї вже сьогодні, щоби встигнути до кінця свята. Можливо, саме зараз йде вулицями міста даруючи святковий настрій усім і всюди.

— Ні! — заперечила сама собі, — не можна. Я не можу піти з дому без відома, у пошуках того, кого, можливо і не знайду. Скоріш за все не знайду..

З іншої сторони — що страшного у тому, що вона пройдеться по вулиці і трохи провітриться. А раптом їй дуже пощастить? Як то кажуть, двох зайців за раз.

Вона знову глянула на лист, потім на вікно, оглянула двері кімнати, де відпочивала бабуся і знову на лист. Дістала з кишені татів годинник і глянула немаленьку стрілку. Та майже торкалася своїм гострим кінчиком до трійки.
— Я мушу!

Лілі тихенько встала, підійшла до дверей бабусиної кімнати і заглянула через шпарину — та спала тихо сопучи у себе на ліжку.
— Бабусю? — тихо гукнула вона.