Олександра Метафор - Втрачене серце духа, Олександра Метафор

Розділ 1. Кай

Щойно я набрав номер першого-ліпшого медіума, як зазнав приголомшливого фіаско. Мене просто не чули. Я намагався щось сказати, докричатися до людини на протилежному кінці дроту, але вона лише постійно повторювала: «Алло?».

Чудово. Ну і яке мені діло до цих технологій, якщо в контакт із людьми я вийти не можу?

Користування предметами в мене обмежене фізичним дотиком. Голосу я не маю. Добре, Каю, і не з такої халепи вибиралися.

Кого я обдурюю, саме з такої халепи я не вибирався ніколи й далі б волів цього досвіду не мати. Але вже як є. Треба подати якийсь сигнал: запітніле дзеркало, помада та надписи на стінах.

Я ляснув себе по лобі. Болю від удару не було, але емоційний жест відчувався на повну. Я ж можу написати людині, нащо їй телефонувати?

Сам собі дивуючись я усміхався і вже друкував у відомому месенджері повідомлення. Так, що написати? Добрий день, я Кай, і я помер. Прекрасного вечора. Вона ж медіум, має зрозуміти? За хвилину повідомлення було прочитано, але заповітні три крапки так і не загорілися. Мені не збиралися відповідати.

Паніка охопила петлею горло, я почав задихатися. Я ж дух, хіба мені потрібне повітря? Як можу я померти від задухи? Повітря закінчувалося і мені здавалося, що ще трохи, і смерть уже настане остаточно. Перед тим, як усе потемніло, кімната загорілася спалахом, і я почув вкрадливий жіночий голос, який шепотів: «Бідне кошеня».

Кошеня… це мені?

Прокинувся я в маленькій кімнаті, схожій на коридор якогось допотопного бюро. Дерев’яні панелі по всьому периметру і я на незручному стільчику біля кабінету під номером 89. Я озирнувся в пошуках бодай ще когось, але в старому бюрократичному коридорі більше нікого не було. Тільки я і мої кошмари. 

Спробував встати, але тіло не піддалося, звалившись у нелюдській втомі. Я спробував переконати себе, що це побічний ефект помутніння розуму. Може моє тренування, духи та медіуми лише привиділися? І зараз я сиджу в якійсь дивній лікарні в очікуванні лікаря, який огляне мене і відпустить додому, звелівши обов’язково відлежатися.

— Кай Лі, — пролунав скрипучий голос літньої жінки з кабінету під номером 89 і стусаном під зад я відчув легкість у кінцівках.

Слабкість відступила, майже виштовхнувши мене зі стільця. Я б міг піти в протилежному напрямку, але цікавість узяла гору. Хто там такий кличе мене? І що зі мною було хвилину тому?

Я пройшов до дерев’яних дверей, що віяли запахом пожовклої сосни. Не без зусиль відкрив їх, засліпивши себе яскравим освітленням кабінету.

В іншому кінці приміщення сиділа юна дівчина, на вигляд не більше двадцяти, і жувала ковпачок ручки. І хто тут розмовляв старим голосом? Нікого більше в кабінеті я не побачив. Русяве волосся дівчини м’якими хвилями спускалося на плечі, переплітаючись із зеленим листям, наче до нашої зустрічі вона лежала в траві найближчого лісу. Смарагдові очі вивчали мене із цікавістю.

— Вітаю, підкажіть, будь ласка, де я? — першим порушив тишу, оглядаючи кімнату.

Вона нагадувала мені старі кабінети, що існували за часів соціалізму. Полички, нескінченні теки різних кольорів згідно із заплутаною бюрократичною системою, ідеально заточені олівці, що стирчали з підставок. На лікарняний кабінет не схоже. Може це реєстраційна?

— Важливо не де ти, а з ким ти, — підморгнула мені дівчина, і я не стримав усмішки. Серйозно, до мене підкочують за таких обставин?

— Гаразд, — не став сперечатися, — з ким я?

— Мене звати Ганні, я — Хранителька духів, — облизнулася дівчина, зовсім уже плотолюбно розглядаючи мене, — і ти, дорогенький, потрапив у якусь лиховісну історію.

Я опустив голову. Слова цієї дівчини означали, що сьогоднішній вечір не був галюцинацією. Так, або вона теж сказилася. Що при таких обставинах здалося малоймовірним.

Акуратними пальчиками Ганні розкрила теку з купою вкладених усередину сторінок і швидко перегорнула їх, і зупинившись ближче до кінця, вигукнула: «Ось!».

— Ось що?

— Підтвердження, — бігаючи очима по тексту, відповіла Ганні, — того, що ти не вмирав. Тобто дух є, тіла немає.

Вона різко зачинила теку, подивившись на мене довгим звинуваченим поглядом.

Я стиснув зуби, закупорюючи свою злість. Я просто жив своїм життям, танцював і співав для задоволеної публіки. Навіть не скаржився ніколи, принаймні вголос! Єдине, у чому мене можна звинуватити — надмірне бажання догодити ближньому. Не чув, щоб за це відправляли в пекло або звинувачували у всіх смертних гріхах.

Але все це Ганні не слід було знати. У неї на столі тека з моїм ім’ям і фактами з мого життя. Не знаю, хто тут встоїть, але інтуіція підказувала, що мені потрібно ласкаво посміхнутися і підіграти. Якщо ти подобаєшся людям, то ти не пропадеш.

І не важливо, що думаєш насправді.

— Це не я, — я почав виправдовуватися з найчеснішим виглядом. — Тренувався, потім фух! — я зобразив руками появу чогось дивного, — й ось уже моє тіло лежить, а я тут. У сенсі не тут, звісно, але я був уже окремо від тіла. Почав шукати медіумів, а їх, знаєте, так складно знайти. Ніхто не працює із живими! Усі пишуть, що покличуть духів загиблих людей, допоможуть поспілкуватися з кимось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍