Яніна Стець - Почати з початку, Яніна Стець

Все чудово, але Любомир, який привіз мене сюди, трохи перебрав, і за кермо йому не можна. А озеро знаходиться далеченько від села. Тож я починаю нервувати, бо не знаю, як дістатися додому. Подумала навіть йти пішки. Що робити? Решта компанії ще не збирається розходитися, а я, втомлена з дороги, хочу лягти поспати; очі вже заплющуються.  
— Як сама? Я зараз тебе відвезу, — Любчик протестує, коли я кажу, що піду пішки.  
— Тобі не можна, ти випив, — кажу спокійно, але твердо; їхати з п’яним водієм я точно не буду.  
— Та що я там випив? Кілька пив і трішки самогону, — Любчик каже так, ніби це кола, а не алкоголь.  
— Любчику, Віка права, тобі не треба сідати за кермо напідпитку, — втручається в розмову Богдан. — Я підвезу, теж вже буду йти зараз.  
— Еее, а ти куди? — обурюється Любчик. — Час дитячий, посидимо ще, ти і так не часто приїжджаєш.  
— Завтра в місто треба у справах, наступного разу посидимо. Ходімо, — звертається до мене, після чого прощається з друзями.  
Я йду за ним до машини, припаркованої трохи далі, бо до озера немає під’їзду. Богдан відкриває переді мною дверцята, і я сідаю на переднє сидіння. Всередині мене охоплюють якісь дивні відчуття; мене чомусь бентежить близькість хлопця. Він такий... серйозний, стриманий, спокійний. А ще він дуже гарний; я цілий вечір намагалася цього не помічати, але це дійсно так.  
— На довго до нас? — питає хлопець, перевівши на мене погляд.  
— Еее... Ні, на тиждень, може, трохи більше, — мені незручно від його уважного погляду.  
— То ти з Тернополя? Гарне місто.  
— Так, — я не знаю, що ще йому сказати, хоч би швидше доїхати.  
— На кого навчаєшся?  
— Історика, історичний факультет, — наша розмова трохи дивна; питає лише він, а я відповідаю ледь не одним словом. Щоб виправити це, кажу перше, що спадає на думку: — А о котрій автобус їде в місто?  
— Чесно, не знаю. А тобі в місто потрібно? — питає зацікавлено.  
— Угу, хочу для тітки дещо купити, — не знаю, навіщо кажу це йому.  
— Давай, я тебе підвезу; я завтра зранку теж їду в одній справі, — каже Богдан, і я не знаю, що відповісти.  
— Не хочу обтяжувати...  
— Я все одно їду, тож як ти можеш обтяжити? — провівши плечима, каже хлопець. — Завтра о восьмій заїду по тебе.  
Я сварила себе за те, що ляпнула про плани на завтра. Їхати з Богданом якось... Я почуваюся поруч з ним дивно, ніяково, як маленька дівчинка. І це мене непокоїть.