Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

невеличкі степові ділянки у Добруджі (лівобережжя пониззя Дунаю) та у Середньодунайській/Паннонській низині (Альфьольд, Угорська пушта), що можуть забезпечити ведення кочового господарства лише порівняно нечисленними ордами.

Відповідно, степи півдня України перетворювалися на кінцеву зупинку для численних міграційних хвиль, що періодично просувалися згаданим степовим коридором зі сходу на захід і за принципом доміно спричиняли зрушення степових племен у західному напрямку. Чергові прибульці зі сходу на першому етапі конфліктували за землю та воду з попередніми номадами, котрі опинилися в «українському степовому тупику». Згодом, зорієнтувавшись в обстановці й переконавшись, що можливості для подальшої експансії вичерпані, такі мігранти у більшості випадків спрямовували агресію на найближчих осілих сусідів, мешканців українського Лісостепу. Періодичність міграцій кочовиків перетворювала «конфлікт Степу та Лісостепу» на чи не одвічний, з піками загострення, що припадали на час проходження Євразійським степовим коридором чергової хвилі міграцій кочовиків.

Утім, у зазначеному перманентному конфлікті не варто вбачати виключно негативні аспекти. Приміром, протистояння з номадами спонукало осіле населення Українського Лісостепу до консолідації заради спротиву набігам. Величними пам’ятками такої самоорганізації є велетенські укріплення лісостепових городищ скіфського часу або ж система так званих Змієвих валів часів Русі. Відзначимо також, що мобільні кочовики мимоволі часто-густо ставали такими собі культуртрегерами, адже саме номади приносили до регіону нові технології, зокрема військового або подвійного призначення.

Отже, територія України, з огляду на ландшафтне різноманіття, а також розгалужену систему комунікацій, являла собою арену постійних міграцій народів із різними господарчими укладами (а отже, й соціальними системами). Саме тому, як і в більшості контактних зон, історія цих обширів позначена постійними збройними протистояннями.

Початки військової справи на українських землях

(від доби неоліту до Х ст. до н. е.)

Упродовж багатьох тисячоліть — від заселення Європи людьми сучасного типу близько 40 000 років тому — люди здобували собі їжу переважно на полюванні. Знахідки на давніх стоянках свідчать, що мисливці виходили переможцями у двобої з найбільшими та найсильнішими тваринами. Коли ж людей стало так багато, що вони почали ворогувати між собою, народився інший образ — образ воїна. Не були винятком і ті землі, які ми зараз називаємо Україною. Даремно шукати у ті давні часи сліди золотого віку — доби процвітання, загального багатства та миру. І тоді людям доводилося брати зброю, аби захистити життя — своє і близьких.

Нехай сьогодні та зброя — кам’яні сокири чи бронзові списи — здається смішною та не вартою уваги. Та є речі, які не змінилася за тисячоліття — загартована випробуваннями сила людського духу, готовність стати до бою, дивитися в очі смерті й перемагати або загинути з честю, захищаючи рідних, байдуже, що у тебе в руках — спис із кременевим вістрям, бронзовий меч чи автомат. Це те, що варто пам’ятати і чому слід вчитися у предків.

Історичні процеси на території України від доби неоліту до 900 р. до н. е.

У новому кам’яному віці — неоліті — сталися принципові зміни в економіці населення території України: почалося поширення хліборобства та тваринництва. Як наслідок — там, де ці види господарювання стали основним заняттям, а це відбулося у V–IV тис. до н. е. на території від Карпат до Дніпра, на кілька порядків зростає чисельність населення. Де раніше у лісах та степах тисячоліттями полювали декілька кланів мисливців, уже близько 4000 р. до н. е. було збудовано тисячі поселень, загальне населення яких налічувало сотні тисяч людей.

Зрозуміло, що такі зміни в економіці та демографічній ситуації мали наслідками переміни у суспільному житті, відносинах між громадами та племенами. Якщо у попередні часи сутички за місця полювання або рибної ловлі, приміром біля Дніпровських порогів, були окремими епізодами, то хліборобам доводилося постійно конфліктувати за поля, пасовиська, доступ до природних багатств — покладів кременю, мідної руди, джерел солі. Поселення людності трипільської культури починають огороджувати ровами та палісадами, будувати у важкодоступних місцях. Однак і це допомагало не завжди.

За умов, коли перемогу здобували не лише умінням, а й числом, виникають потужні об’єднання громад, головною метою яких стало вирішення конфліктних ситуацій та захист «своїх» від «чужих». При цьому «чужими» могли виявитися такі самі трипільці, які побажали оселитися у зручному місці, або скористатися з місцевих покладів кременю. Ці політичні об’єднання називають племенами; вони могли налічувати від 2000 до 5000 осіб з урахуванням жінок і дітей. Це означало, що у випадку небезпеки плем’я могло виставити кілька сотень воїнів — для тих часів це була неабияка сила. Проте вже у другій половині V тис. до н. е. виявилося, що племінного ополчення може виявитися недостатньо у випадку навали кількох сусідніх племен. Тоді виникають союзи племен — вождівства — політичні структури.

Племінних вождів очолював верховний вождь, під орудою якого могли перебувати вже тисячі воїнів, утримання яких лягало на плечі усіх учасників такого союзу. Ця політична конструкція виявилася настільки вдалою, що проіснувала на території України кілька тисячоліть — аж до утворення давньоруської держави. Союзи племен створювалися, розпадалися, до них могли входити нові племена — усе залежало від ситуації у поточний момент, якостей лідерів, їхньої успішності.

На економіку, а відтак і на історичні процеси у ті часи неабиякий вплив мали кліматичні зміни, які могли подіяти у кращу чи гіршу сторону на врожайність зернових, кількість та якість трави на пасовищах, де випасали худобу. Оскільки забезпечення харчами було внутрішньою справою кожної громади, кожного племені, то знайти підтримку ззовні, як це бачимо у новітні часи, було практично неможливо.

Глобальні кризи такого роду траплятися часом по кілька разів на тисячоліття, і це не враховуючи звичайних неврожайних або посушливих років. Якщо накласти на шкалу кліматичних змін переміни у суспільній організації, ми побачимо, що вони практично співпадають — і в новокам’яному, і в мідному, і в бронзовому, і в ранньому залізному віці. З кризовими ситуаціями співпадають також періоди військових конфліктів, вторгнень, посиленого будівництва укріплень, утворення масштабних коаліцій, метою яких був захист від сусідів, ласих до чужого добра або просто тих, хто бажав вижити за рахунок сусідів.

Слід враховувати ту обставину, що міжплемінні війни тих часів велися за правилами, про які у наші часи давно забули. Це були війни, у яких усе доросле чоловіче населення ворога у разі перемоги мало бути знищене, з ворожого племені залишали живими лише жінок та дітей. Жінки врешті мали народити нових воїнів для ворога, а діти, виховані відповідним