Керстін Гір - Сапфірова книга, Керстін Гір

Люсі й Пола відправлено сьогодні в 1948 рік для елапсування. Коли о дев’ятнадцятій годині вони повернулися, то опинилися в рожевих кущах перед вікном Драконячої зали, в мокрому до рубця вбранні XVII століття. Мені здалося, що вони як у воду опущені, плетуть якісь плетеники, тож я всупереч їхньому проханню сповістив лорда Монтроза і Фалька де Віллерза.

А проте знайшлося вельми просте пояснення. Лорд Монтроз згадав про костюмоване свято, яке відбулося 1948 року в саду та під час якого деякі гості, в тому числі Люсі й Пол, перебравши через край, попадали в ставок із золотими рибками.

Лорд Монтроз цілком узяв на себе відповідальність за те, що трапилось, і пообіцяв відновити обидва загиблих зразки троянд: «Фердинанд Пікар» і «Місіс Джон Лейнґ».

Люсі й Пола якнайсуворіше попереджено про неприпустимість уживання алкоголю в майбутньому, незалежно від епохи.

Звіт: Дж. Маунтджой, адепт 2-го рівня

— Перепрошую, панове! Ви ж у церкві! Тут не цілуються!

Я злякано розплющила очі й відскочила, очікуючи, що побачу, як до нас квапиться старосвітський священик у розмаюваній сутані та з обуреним виразом обличчя, ладний напуститися на нас із повчальною проповіддю. Але не священик завадив нашому поцілунку. Це взагалі була не людина. Це була невелика горгулья, що сиділа на церковній лаві поруч зі сповідальнею і дивилася на мене так само спантеличено, як і я на неї.

Хоча спантеличити мене було важко. Мій стан не можна було назвати тільки «спантеличенням». Правду кажучи, в мене було щось на кшталт збою розумового процесу.

Усе почалося з того поцілунку. Ґідеон де Віллерз поцілував мене — Ґвендолін Шеферд.

Звичайно, варто було себе запитати, звідки в нього раптом узялася ця ідея: у сповідальні якоїсь церкви десь у Белґравії 1912 року, одразу після того, як нам насилу вдалося втекти, подолавши численні перешкоди, з яких моя довга, вузька сукня зі смішним матроським комірцем була не найскладнішою. Мені варто було б проаналізувати й порівняти цей поцілунок з іншими, що їх досі залишали на моїх вустах інші хлопці, і з’ясувати, в чому була причина того, що Ґідеон цілувався значно краще.

Мені треба було б подумати і про те, що між нами була перегородка з невеликим віконцем, через яке Ґідеон якось просунув голову й руки, що це були не ідеальні умови для першого поцілунку, не кажучи вже про те, що ще більші клопоти в житті були мені потрібні як діра в мості, після того як я всього лише три дні тому дізналася, що успадкувала ген мандрівника в часі.

Насправді ж я ні про що не думала, ну хіба тільки: «О-о-о!», і «М-м-м-м-м!», і «Ще!»

Тому я і не помітила одразу, як стягує мене в животі, і тільки зараз, коли ця маленька горгулья, схрестивши руки на грудях, зиркала на мене з церковної лавки, коли мій погляд упав на коричневу завісу сповідальні, яка буквально щойно була зеленою, я зрозуміла, що ми перескочили в сучасність.

— От лиха година! — Ґідеон повернувся на свою половину сповідальні й почухав потилицю.

Лиха година? Я впала додолу з сьомого неба й забула про

горгулью.

— Ну, не так уже й погано було, — сказала я, прагнучи зберегти невимушений тон. На жаль, я ніяк не могла віддихатися, що, без сумніву, псувало загальне враження. Я не могла змусити себе дивитися Ґідеону в очі, натомість я дивилася на коричневу поліестерову завісу сповідальні.

Господи! Я стрибнула в часі майже на сто років, навіть не помітивши цього — отак цей поцілунок мене повністю… цілком… заскочив зненацька. Я маю на увазі, що хвилину тому цей тип критикував мене з будь-якого приводу, ще за мить нам доводилося втікати від переслідувачів і я мусила ховатися від чоловіків із пістолетами, і раптом — ні сіло ні впало — він заявляє, що я — це щось незвичайне, і цілує мене. Ще й як цілує! Я миттю приревнувала його до всіх дівчат, у яких він

цього навчився.

— Не видно ані душі, — Ґідеон виглянув із кабінки й вийшов зі сповідальні. — Добре. Ми поїдемо в Темпл автобусом. Ходімо, вони напевно вже чекають нас.

Я розгублено дивилася на нього через завісу. Це що означає, що ми просто так переходимо до поточних справ? Після поцілунку (краще, звичайно, до нього, але зараз було вже пізно про це міркувати) слід обговорити кілька важливих моментів, чи як? Може, цей поцілунок являв собою щось на кшталт освідчення в коханні? А може, ми з Ґідеоном навіть стали тепер парою? Чи це ми просто поцілувалися, бо більше нічого було робити?

— Не поїду я автобусом у цій сукні, — відрубала я, намагаючись при цьому встати так, щоб зберегти гідність. Я б радше відкусила собі язика, перш ніж поставити одне із запитань, що крутилися у мене в голові. На мені була біла сукня з небесно-блакитними сатиновими стрічками навколо талії і на комірі, що, ймовірно, була останнім писком моди 1912 року, та аж ніяк не пасувала до громадського транспорту в двадцять першому столітті. — Ми візьмемо таксі.

Ґідеон розвернувся до мене обличчям, але не заперечував. У своєму сурдуті й штанах зі стрілками він ніяк не скидався на пасажира автобуса. При цьому вигляд мав нівроку, тим паче що волосся у нього вже не було зачесане за вуха, як дві години тому, а спадало на чоло розкошланими пасмами.

Я вийшла з кабінки й зіщулилася. Усередині було холодно, хоч вовків ганяй. А може, вся причина була в тому, що в останні три дні я майже не спала? Або в тому, що оце зараз сталося?

Мабуть, моє тіло за останній час викинуло адреналіну більше, ніж за всі попередні шістнадцять років. Так багато всього сталося, і в мене було так мало часу про все це подумати, що здавалося, моя голова зараз лусне від надлишку інформації та почуттів. Якби я була героїнею коміксу, біля мене була б хмарка з величезним знаком питання. І, можливо, кілька черепів.

Я підштовхнула сама себе. Якщо Ґідеон хоче повернутися до поточних справ — будь ласка, я теж