Керстін Гір - Рубінова книга, Керстін Гір

Шістнадцятирічна Ґвендолін Шеферд переконана, що жити в родині, у якій кожен має купу таємниць, — це чиста мука. Та однієї чудової днини, раптом опинившись у минулому, дівчина розуміє, що це і є найбільша таємниця її родини і що саме вона має унікальний ген переміщення у часі. Проте Ґвендолін ніяк не може збагнути, що, мандруючи між часами, не слід закохуватися, бо це надто все ускладнює!
Для дітей старшого шкільного віку.

Керстін Ґір. Timeless: Рубінова Книга

Вступ

Присвячується Лосеві, Дельфіну й Сові, що так

вірно товаришили мені під час написання цього

роману, а також маленькому червоному двоповерховому

автобусу, який вчасно зробив мене щасливою.

Лондон, Гайд-парк,

8 квітня 1912 року

Вона впала на коліна й розридалася, він розглянувся навкруги. Як він і припускав, у цей час доби в парку не було ні живої душі. Мода на бігання підтюпцем зайде ще не скоро, а для волоцюг, які ночують на лавках, накрившись хіба що газетами, наразі занадто холодно.

Він дбайливо загорнув хронограф у хустку і запхав його у рюкзак.

Вона сіла навпочіпки на килимі крокусів, які мало-помалу відцвітали під деревами на північному березі Змійовика[1]. Плечі її здригалися, а хлипання нагадувало відчайдушний стогін пораненої тварини. Йому несила було це терпіти. Але зі свого особистого досвіду він знав, що краще дати їй спокій, тож просто сів поруч з нею у вологу від роси траву, подивився на озерне плесо і заходився чекати. Він чекав, доки ослабне її біль, який, мабуть, ніколи її вже не залишить.

Йому було так само погано, як і їй, але він намагався опанувати себе. Нащо їй клопотатися ще й ним?!

— Паперові носові хусточки вже винайшли? — схлипнула вона нарешті, повертаючи до нього залите сльозами обличчя.

— Не маю найменшого уявлення, — відказав він. — Але можу запропонувати тобі справжнісіньку батистову хусточку з монограмою.

— «Ґ. М.». Певно, поцупив її у Ґрейс?

— Вона сама мені її дала. Можеш усю її обслинити, принцесо.

Криво усміхнувшись, вона повернула йому хустку.

— Тепер вона ні на що не здасться. Шкода.

— Та чого там! Цими часами, напевно, таке розвішують на сонці й потім знову використовують, — відказав він. — Головне, що ти виплакалася.

Вона знову зайшлася сльозами.

— Не треба було кидати її напризволяще. Ми їй потрібні! Ми не знаємо, чи спрацює наш блеф, і шансів про це дізнатися у нас немає, ані однісінького!

Її слова вжалили його.

— Якби ми загинули, то ще менше б їй прислужилися.

— Якби могли сховатися разом із нею, десь за кордоном, під чужими іменами, поки вона як слід не підросла…

Він перервав її, різко похитавши головою.

— Вони б знайшли нас усюди, ми говорили про це вже тисячу разів. Ми не кинули її напризволяще, ми вчинили якнайкраще: завдяки нам вона житиме безпечно. Принаймні найближчі шістнадцять років.

Якийсь час вона мовчала. Десь ген-ген іржав кінь, а з Вест-Керрідж-драйв[2] долинали голоси, хоча добиралося до півночі.

— Знаю, що правда твоя, — сказала вона нарешті. — Просто дуже боляче розуміти, що ми ніколи її не побачимо. — Вона втерла рукою заплакані очі. — Але принаймні ми не нудьгуватимемо. Рано чи пізно вони вистежать нас і нацькують на нас Вартових. Він не відмовиться без боротьби ні від хронографа, ні від своїх планів.

Він посміхнувся, розгледівши в її очах відблиск спраги пригод, і зрозумів, що криза тимчасово минулася.

— Можливо, ми виявилися таки хитрішими, і друга штука не працюватиме.

Тоді він сів на лід.

— Атож, було б незле. Але навіть якщо ні, то ми єдині, хто може перекреслити його плани.

— Уже тільки через це ми вчинили правильно. — Він підвівся й обтрусив із джинсів грязюку. — Ходімо! Ця клята трава мокра, ти геть не пильнуєшся.

Вона дозволила йому підняти себе й поцілувати.

— Що ми тепер робитимемо? Шукатимемо, куди сховати хронограф?

Вона нерішуче глянула в бік моста, що відділяє Гайд-парк од Кенсинґтонських садів.

— Авжеж. Але спочатку запустимо руку в кубушку Вартових і запасемося грошима. Тоді можна буде сісти в потяг до Саутгемптона. Звідти в середу в своє перше плавання виходить «Титанік».

Вона розсміялася.

— То ось що означало це твоє «пильнуватися»! Але я за.

Він був такий щасливий, що вона знову може сміятися, і зараз же поцілував її.

— Я, власне, подумав… Ти ж знаєш, що капітани в чистому морі мають право брати шлюб, еге ж, принцесо?

— Хочеш зі мною пошлюбитися? На «Титаніку»? Що тобі в голову зайшло?

— Це було б вельми романтично!

— Крім айсберга. — Вона притулилася головою до його грудей і сховала обличчя в його куртці. — Я тебе так кохаю! — пробурмотіла вона.

— Вийдеш за мене заміж?

— Звісно, — відказала вона, не підводячи обличчя від куртки. — Але тільки в тому разі, якщо ми зійдемо з корабля щонайпізніше у Квінстауні.

— Ти готова до наступної пригоди, принцесо?

— Готова, якщо ти готовий, — мовила вона тихо.

Розділ перший

Неконтрольоване переміщення в часі дається взнаки, як правило, за кілька хвилин, годин і навіть днів до самого переміщення. Проявляється у вигляді запамороки, відчуття тяжкості в животі і/або ногах. Чимало носіїв гена повідомляють також про мігренеподібні головні болі. Перше переміщення в часі — воно зветься ще ініціаційним стрибком — відбувається між 16-м і 17-м роками життя носія гена.

Із «Хронік Вартових»,

Том 2, Загальні закономірності

Уперше це трапилося зі мною в понеділок в обід у шкільній їдальні. Якоїсь миті в моєму животі було таке відчуття, як буває, коли, сягнувши вершка котроїсь з американських гірок, стрімголов летиш униз. Це тривало всього дві секунди, але цього вистачило, щоб ціла тарілка картопляного пюре з підливкою хлюпнула мені просто на шкільну форму. Столове приладдя попадало додолу, я насилу змогла втримати тарілку.

— Все одно пюре смакувало так, ніби його зібрали з підлоги, — зауважила моя подруга Леслі. Я заходилася прибирати «неподобство», а всі інші, звісно, витріщилися на мене. — Як хочеш, то можеш вивернути на свою блузку ще й мою порцію.

— Та ні, дякую.

На щастя, шкільна блузка Сент-Леннокса не знати чому нагадувала кольором пюре, хоч пляма і муляла очі. Я застебнула поверх неї темно-синю куртку на всі ґудзики, і вона сховалася.

— Ну що, крихітка Ґвенні знову пустує за їжею? — кинула Синтія Дейл. — Тільки не сідай поруч зі мною, ти, плямкало.

— Ніби це я сама вирішила поряд із тобою сісти, Син! — зауважила я.

На жаль, такі невеличкі казуси на шкільних обідах зі мною не в дивовижу. Он лише на тому тижні зелене желе вистрибнуло в мене з алюмінієвої формочки і брьохнулося просто у спагеті карбонара якогось п'ятикласника за два метри від мене. За