Керстін Гір - Сапфірова книга, Керстін Гір

назвати якою завгодно, але не слушною, і їм слід було неабияк поквапитися, адже щомиті

могло дійти до стрибка, і… Пол забув, яке було третє «власне». Вона була єдиним, що зараз важило.

Але тут його погляд упав на постать у темному каптурі й він злякано відскочив. Люсі якусь мить дивилася на нього збентежено, потім зашарілась й опустила очі вниз, на ноги.

— Даруй, — пробурмотіла вона зніяковіло. — Ларрі Коулмен теж говорив, що, коли я цілуюся, таке відчуття, ніби в рот засунули жменю зеленого аґрусу.

— Який аґрус? — похитав він головою. — 1 що це за Ларрі Коулмен, чорт забирай?

Зараз вона взагалі була збита з пантелику, і він не міг на неї за це сердитися. Йому якось слід було спробувати впорядкувати хаос, який панував у його голові. Він потягнув Люсі вбік, подалі від світла смолоскипів, узяв її за плечі й зазирнув глибоко в очі.

— Гаразд, Люсі. Перше: ти цілуєшся так, як… полуниця на смак. Друге: якщо я знайду цього Ларрі Коулмена, то поставлю його на місце. Третє: запам’ятай, на чому ми зупинились. Але зараз у нас виникла невелика проблема.

Він мовчки показав на довганя, що повільно вийшов з тіні карети й подибав до вікна карети француза.

Очі Люсі розширилися від жаху.

— Добрий вечір, бароне, — сказав чоловік. Він говорив французькою, і, почувши його голос, Люсі вп’ялася пальцями в руку Пола. — Як приємно бачити вас тут. Із Фландрії дорога довга.

Він опустив каптур.

— Фальшивий граф! Що ви тут робите? Як усе це розуміти? — вигук подиву пролунав із глибин карети.

— Я б теж хотіла це знати, — прошепотіла Люсі.

— Хіба так вітаються зі своїм нащадком? — відказав довготелесий чоловік, явно в гуморі. — Як-не-як я онук онука вашого онука, і хай мене звуть чоловіком без імені, але запевняю вас, ім’я у мене є. Навіть кілька, якщо вже бути точним. Чи можу я приєднатися до гурту з вами в кареті? На мосту стояти не надто зручно, та й тиснява ця ще триватиме.

Не чекаючи відповіді й не озираючись, він відчинив дверцята карети й заліз усередину.

Люсі відтягла Пола ще на два кроки далі від освітленого смолоскипами місця.

— Це таки він. Тільки набагато молодший. Що нам тепер робити?

— Нічогісінько, — прошепотів Пол. — Ми ж не можемо підійти й привітатися. Ми взагалі не мали бути тут.

— Але чому він тут?

— Дурний збіг. Ми ні в якому разі не повинні потрапити йому на очі. Ходімо, нам треба на берег.

Але ніхто з них не зрушив з місця. Обоє влипнули очима в темне віконце карети, зачаровані ще дужче, ніж раніше в «Глобусі».

— Коли ми зустрічалися востаннє, я ясно дав зрозуміти, що про вас думаю, — озвався з карети французький барон.

— Атож, дали! — Гість тихо засміявся, аж сироти повиступали на руках Пола, хоча він і не міг сказати чому.

— Моє рішення непохитне! — голос барона трохи здригнувся. — Я передам цю диявольську машину Альянсу, і байдуже, яким із підступних способів ви скористаєтеся, щоб мені завадити. Я знаю, що ви злигалися із Сатаною.

— Що він має на увазі? — прошепотіла Люсі.

Пол тільки похитав головою.

З карети знову почувся тихий смішок.

— Мій вузьколобий, зашорений пращуре! Наскільки простішим було б ваше життя (а також моє!), якби ви слухали мене, а не вашого єпископа або жалюгідних фанатиків Альянсу. Якби користувалися своїм розумом, а не чотками. Якби

ви усвідомили, що є частиною чогось набагато більшого, а не того, про що розповідає ваш проповідник.

Відповідь барона, здавалося, складалася з «Отче наш» — Люсі й Пол чули тільки, як він тихенько бурмоче.

— Амінь! — мовив гість, зітхнувши. — Це і є ваше останнє слово в цій справі?

— Ви — сам диявол! — сказав барон. — Негайно вийдіть із моєї карети й більше не потикайтеся мені на очі.

— Робіть як хочете. Проте є ще одна дрібниця. Я раніше не розповідав, аби вас даремно не хвилювати, але на вашій могильній плиті, яку я бачив навіч, викарбувано 14 травня 1602 року — дата вашої смерті.

— Але це ж… — промурмотів барон.

— …Сьогодні, правильно. І до півночі залишилося зовсім небагато.

Було чутно лише, як важко дихає барон.

— Що він зараз робить? — прошепотіла Люсі.

— Порушує власні закони, — на потилиці Пола виступили сироти. — Він говорить про…

Він перервався, бо в його животі виникло знайоме небезпечне відчуття.

— Мій кучер зараз повернеться, — зауважив барон, і в його голосі забринів відвертий страх.

— Я впевнений у цьому, — відповів гість нудно. — Тому я покваплюся.

Люсі поклала руку на живіт.

— Поле!

— Я знаю, у мене теж. Чорт забирай… Нам треба бігти, якщо ми не хочемо впасти в річку.

Він схопив її за руку і потягнув уперед, щосили намагаючись не повертатися обличчям до віконця карети.

— Ймовірно, ви померли на батьківщині від наслідків дуже тяжкого грипу, — чули вони голос гостя, коли пробиралися повз карету. — Але мої відвідування, наслідком яких стало ваше сьогоднішнє перебування в Лондоні, а до того розкішне здоров’я, значно порушили рівновагу. Я людина коректна і тому мушу, як на мене, трохи допомогти смерті.

Хоча Пол переймався відчуттями у своєму животі та розрахунком кількості метрів, що залишилися до берега, значення цих слів просочилося в його свідомість, і він різко зупинився.

Люсі штовхнула його в бік.

— Біжи! — шикнула вона, сама починаючи бігти. — У нас усього лише кілька секунд.

З тремтячими колінами він теж рушив до узбережжя, і поки він біг і берег мало-помалу губився з очей, з карети почувся страшний, хоч і здушений крик, слідом за яким пролунав вигук: «Диявол!» І потім запала смертельна тиша.

РОЗДІЛ 1

Із «Хронік Вартових»

18 грудня 1992 року