Демянів Юрій - Розчароване життя, Демянів Юрій

З цими думками дівчина провела все літо, аж поки знову не настав вересень і рушила знову на навчання. Там зустріла однокурсників. Дівчина не знала, чи розповідати друзям про те, що знає як помер викладач. Вирішила промовчати, рано чи пізно ця інформація все-рівно проникне в студентське середовище, тож немає сенсу, а головне великого бажання, бути причиною цього.

Як й очікувалось, дівчина, яка втекла свого часу з байкерами, перевелась на заочне навчання, але про неї вже не так активно розмовляли як у травні-червні, основні бесіди стосувались викладача. Хоча ще ніхто не говорив про те, як він помер.

Пройшов тиждень, другий, а потім й третій, але ніхто так й не розкрив загалу справжню смерть викладача. Дівчина вважала, що це добре, не треба всім знати, як там трапилось насправді. Видно від червня до вересня ця новина вже втратила свою основну актуальність, всім вистачало тільки самого факту того, що він відійшов у вічність, а яким чином — вже ні. Та й вона сама вже не роздувала про те, чи повинна комусь щось розповідати, нехай надалі не знають, та спокійно собі живуть далі.

Противного, холодного суботнього ранку, коли навіть у вікно не хочеться виглядати, щоб не псувати собі настрій від вигляду сирості, низьких сірих хмар, та дрібного дощу, дівчина, котра знала більше ніж більшість, вирішила прогулятись. Вдягнувшись в теплий одяг та взуття, що не промокає, накинувши на голову капюшон, засунувши руки в кишені, повільно побрела до ріки. Перевага такої погоди, що вона дозволяє побути наодинці у багатьох місцях, навіть таких як ріка. Літком тут безліч людей, тепер нікого, дощ та сирість осені всіх відлякували.

Дівчина, звісна річ, не збиралась купатись, вона мала на меті зовсім іншу дію. Та й затримуватись на тому місці, де літом найбільше людей не хотіла, замість цього, також повільно, побрела берегом вверх течії. Тим маршрутом, яким проходив кілька місяців тому її викладач. Вона вже раз там бувала, з іншими людьми. За цей час більшість місцевих вже знали, де розпрощався із життям чоловік, тож із цікавості ходили на те місце, наче воно мало якесь особливий сенс у житті кожного з них. Сама дівчина не наважувалась підійти саме туди, тож віддаль спостерігала за тим, як туди йдуть. Але ось тепер справді наважилась відвідати його самостійно, оскільки, як гадала, має на це право.

Пройшовши близько пів години кам’янистим берегом, не зустрівши нікого на своєму шляху, вона таки дійшла до того місця. Нічого особливого тут не було, та сама ріка, каміння, дерева неподалік берега. Дивлячись навколо, вона могла собі уявити, чому її викладач вибрав це місце для того, щоб відійти у вічність. Тут зовсім безлюдно, як тоді, так й тепер. Ніхто б його не відволік, не злякав, не врятував. Його б знайшли тоді, коли вже все зроблене. Як, власне, й трапилось.

Не виймаючи руки з кишень, мружачись від дощу, що вдарявся об неї, дівчина нерухомо дивилась на цю місцину, прагнучи уявити останні миті, секунди, хвилини життя людини, про яку, раніше, думала не надто приємні речі. Ставилась до нього як до типового нудного викладача, що прагнув, щоб всі бездоганно знали його предмет. Звісна річ, ніякої образи чи злості на нього не мала, але не могла пригадати, щоб сказала чи подумала про нього щось хороше. За це тепер відчувала сором.

Перед своїми очима вона бачила картину їх останньої зустрічі, як вона злякалась його, п’ючи пиво, що він їй якось дорікне цим, але тільки посміхнувся та пішов собі далі. Виконувати свій запланований вчинок.

Тільки чому він вирішив здійснити це тут, а не в будь-якомусь іншому місті, хоча-б в себе вдома. Дівчина задумалась й над цим, але, як і на попередні питання, відповіді знайти не могла. Так як й не могла знати, де саме викладач востаннє приліг, щоб розпрощатись із життям. Де його знайшли. Це могло бути будь-яке місце, навіть те, де вона зараз стоїть.

Подумавши про це, вона відійшла вбік, наче справді там хтось лежав, щоб надалі не стояти на ньому. Після цього вирішила пройтись ще далі, оглянути цю місцину з різних ракурсів, як це міг би зробити викладач, повністю побачити те місце, де він помер. Можливо вдасться вгадати його думки. Хоча це не можливо, як мінімум через те, що тоді тривало жарке літо, а тепер противна осінь.

Але ходіння не припиняла, обійшла ту місцину по-колу, оглядаючи все навколо дуже уважно. Нічого це їй не дало, просто бачила як все це виглядає з різних боків. Нічого особливого не запримітила, хоча намагалась уявити як викладач лежить десь там, у футболці та шортах, зовсім не типовому вигляді для нього, з мирним виразом обличчям та якоюсь пляшечкою, з якої він випив смертельну рідину.

— Навіщо Ви це зробили? — прошепотіла дівчина тремтячим голосом.

Вона не хотіла, щоб з її очей потекли сльози, тому більше нічого не говорила, але думки, зрозуміло, нікуди не ділись. Власне, як й ті самі сльози, які стали в її очах, та ком у горлі, від якого стало важко дихати. Вирішила відійти кудись вбік, щоби відновити якусь душевну рівновагу, або спокій. Або ж просто піти геть звідси, лиш не тим шляхом, яким прийшла. Відійшла якомога далі від ріки, аж за дерева, що росли вздовж ріки. Там дівчина вирішила спершу просто походити туди-сюди між ними. Досі із руками у кишені, капюшоном на голові та опущеним поглядом. Думки намагалась гнати, але це виявилось неможливо, слова всередині, наче самі промовлялись та складались у сумні речення.

Пройшовши ще трохи, їй у вічі кинулось те, що відволікло від нав’язливих думок. Під одним деревом лежав якийсь пакет. Дівчина не дуже любила, коли такі речі залишаються неприбраними, тож вирішила забрати його, навіть не думаючи про те, чим те може виявитись.