Демянів Юрій - Розчароване життя, Демянів Юрій

Дві подруги, з якими оповідачка сиділа, постійно реагували на почуте, регулярно вставляючи коментарі щодо цього всього. Коли розповідь закінчилась, всі троє почали обговорювати її активніше. Оповідачка, також світловолоса, але з коротко підстриженим волоссям сиділа посередині, повертаючи голову то до однієї подруги, то до іншої. Коли ж котрась із них нічого не говорила, тоді прикладали до вуст банку із пивом, які дівчата купили спеціально для походу на ріку. Купатись вони не збирались, тільки ноги намочити, тож одягнена кожна, хто у шорти, хто у спідницю, та у легку футболку. Сиділи прямо на березі, таки зануривши ноги у воду, що трохи давало полегшення від спеки.

Навколо було багато народу, різноманітного, як поодиноких відвідувачів, так й цілих шумних компаній, від малого до старших. Кожен займався чимось своїм й не звертали увагу на інших. Одні увесь час купались, інші засмагали, інші слухали музику та грали у якійсь ігри. Ріка не занадто глибока і не дуже широка, але тим не менш, приваблювала своєю чистотою та, банально, наявністю у ці спекотні дні. Протікала вона не далеко від міста, саме тому людей тут не бракувало.

— Я б так не змогла, — мовила одна зі слухачок, наче підсумовуючи все почуте.

— Та ніхто не зміг би… майже, — мовила оповідачка, хоча знову подумала про те, що ніхто насправді не очікував від тієї дівчини такого вчинку.

Вона знову приклала банку пива до вуст, але не зуміло зробити бажаного ковтка, оскільки запримітила серед присутніх чоловіка якого знала. Він високий, помітно старший, із незначними зморшками на обличчі, значною сивиною, одягнений у футболку та шорти. Мирно та повільно йшов водою, що ледь-ледь доходила йому по щиколотки. Коли він проходив якраз мимо трьох дівчат, його погляд зустрівся з поглядом оповідачки, від чого дівчина, наче інстинктивно, відірвала від губ банку та відклала вбік, наче прагнучи заховати її. Хоча вже занадто пізно.

— Добрий день, — винувато мовила вона.

Чоловік посміхнувся їй, та ввічливо відповів на її привітання тими ж словами, нічого не сказавши про напій. Відвівши погляд від компанії молодиць, він рушив собі далі.

— Хто це? — спитала одна з подруг, коли чоловік вже встиг відійти на певну відстань.

— Це мій викладач. Треба ж таке…

— Та заспокойся, ти ж не зробила нічого незаконного, — підбадьорила її інша подруга.

— Це так, але він доволі вредний. На пряму не скаже нічого щодо цього, але зможе якось… дорікнути інакше. Він веде предмет, який може бути цікавим, але його подача відбиває будь-яке бажання його вчити. Цей викладач ще такої старої школи, де не дбали про якість викладеного матеріалу, він живе тими правилами, де студенти мають вчити, попри все. Хоча додати трішки життя, драйву якогось у його монологи, це покращило б становище.

— Ой, та у всюди такі є, в мене також, — підтримала думку одна з подруг.

Так й зав’язалась нова бесіда. Час від часу оповідачка дивилась у бік, куди пішов її викладач, чи не повертається він часом. Коли він зник з поля зору, лише тоді вона наважилась знову взяти банку з пивом та зробити ковток із неї.

Посиділи вони так ще близько години, поки не зібрались геть. Під вечір кожна з них порозходились по домівках, в тому числі й та, котра оповіла всю ту історію про свою однокурсницю. Там вона через кілька годин вляглась спати, де мирно проспала до ранку. Наступного дня планувала знову зустрітись із подругами, але десь після обіду. Через те, що нудилась, вирішила зайнятись прибиранням, спершу у своїй кімнаті, а згодом і у всьому будинку, в де мешкала разом з батьками. Її помешкання було хоч й не у місті, де навчалась, це приміське село, і дівчина могла пішки ходити до свого навчального закладу.

Коли вона вже зібралась вирушати на зустріч з подругами, до неї дійшла новина, що неподалік їх села знайшли мертвого чоловіка. З інформації, що ширилась народом, його знайшли вище течії ріки, він мирно лежав на березі. Але не спав, оскільки прийняв смертельну дозу отрути.

Відразу ж дівчина подумала, що це може бути її викладач, який вчора йшов якраз у тому напрямі, тож почала розпитувати батьків, сусідів, знайомих, як той виглядав. Але ніхто не міг дати однозначної відповіді. Ходила туди-сюди, наче несамовита й розпитувала про мерця. Лиш згодом, біля магазину, їй таки повідали, що це чоловік, старший, в шортах футболці. Згідно опису, якраз виглядав як її викладач.

Це відбило у неї бажання зустрічатись з подругами, просто написала їм повідомлення про це все, та рушила додому. Вже там поринула в думки, згадувала його пари, гадала чому ж він так вчинив. Відповіді на це питання вона не могла знайти.

Наступного дня, на сторінці факультету розмістили допис, про смерть викладача, без конкретних деталей. Вписали лише загальну інформацію, про дату смерті, співчуття, та наукові здобутки. Типовий некролог, все коротко і стисло. Більшість з тих, хто прочитає це, не знатимуть, як саме він відійшов у вічність, але не студентка, яка бачила його однією з останніх.

Ця думка засіла у її голові і не виходила доволі довго. Вона була останньою, як знала його і бачила живим. Пам’ятала всі ті миті, як викладач проходив мимо них по воді, як їй стало соромно за те, що він побачив її з банкою пива, як вони привітались одне до одного та як він посміхнувся їй. А через кілька годин вчинив з собою такий вчинок.

Але чому, так й не знала.