Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

Село лежало далекувато від залізничного полустанку, де вийшла я одна та ще якась жіночка, вбрана в святковий одяг, який їй, як я бачила, не подобався. Вона з полегшенням здерла з себе брошку, яка була причеплена до нарядної кофтинки, витягнула з кишені широкої квітчастої спідниці резинку і зібрала волосся, кокетливо розпущене по плечах, у хвіст на потилиці. Потім підняла з землі два пакети, набиті якимись продуктами, і почимчикувала по потрісканих сходах з порослої бур’янами платформи. Від сходів ішла стежина до ліску, а потім у поле, за яким виднілися і перші хати села, куди я приїхала.  

Ми були тут колись із батьками, коли ще була жива бабуся. А потім бабуся померла, батьки виїхали за кордон на постійне проживання, а я лишилася в Україні, бо не хотіла кидати навчання в університеті. І так якось закрутилася, що й роботу знайшла тут собі гарну. Вебдизайнером. Багато заробляла, так за кордоном не заробиш з моєю чудовою англійською та дизайнерським талантом. Я до того ж ще писала картини для власного задоволення й продавала їх. Гроші мала. І мене все влаштовувало. Аж до сьогодні. Тепер же я не мала роботи. Але планувала писати картин більше, і продавати відповідно більше. Мала вже постійну клієнтуру, з цим проблем не буде. 

Зараз їхати за кордон до батьків, щоб вислуховувати мамині охкання і батькову лайку я не хотіла. Сама зроблю все так, що в моєму житті знову все буде добре. Просто відпочину трохи. Заспокоюся. Складу план дій. Щось придумаю. Я дуже сильна і впораюся з усіма негараздами. Так. Я така. Я це знаю. Я сучасна молода жінка, що має в житті все! А тепер і дитину матиму!  

З такими думками крокувала я до села. Оптимістичними, нічого не скажеш. 

- А ви до кого приїхали? – почула я голос жінки, яка зі мною вийшла з  електрички. – В наше село мало хто приїжджає. Та й мало в нас мешканців живе. Може, на агрофірму? По роботі? 

- Ні, не по роботі, - відповідаю цікавий жіночці. – Я буду тут жити. Ну, принаймні, на літо приїхала відпочити, – придумую на ходу. Бо чи житиму тут постійно, ще не вирішила. Все-таки я дитя мегаполісу. Знаю, в селі важко. Але спробую. Так думаю собі. І вже жіночці пояснюю більш детально. – До хати Меланії Романихи. Я її онука.  

- Меланії Романихи? – перепитує жіночка і дивиться чомусь насторожено. – Онука, значить? 

- Так, мене Марта звуть. А вас як?

- Олена Петрівна я, - представляється жінка. – Я тут в школі працюю. Вчителька математики. Сьогодні вільний день від занять маю, в нас його називають методичним. То їздила в місто скупитися. В нашому магазині дорого все. Та й не все є. А ви в ту хату, що біля річки? – уточнює жінка.  

- Так, саме там жила бабуся. Стоїть ще хата? – питаю. - Бо я боюся, що може, вже й розвалилася. Я там давно не була.  

- Вона-то стоїть, - каже жінка. – Але... 

- Що? – насторожуюсь я. Мені не подобається її пауза.

- Та все одно узнаєте. Там вже живуть.  

- Як це - живуть? Це ж моя хата. І за документами моя, - торкаюсь я сумки, де лежить паспорт і документи на хату. І ноутбук з усіма копіями.. 

- Та приїхав у нас тут один. На агрофірму. Учений. Щось там вивчає. У нього з «Флорою» контракт якийсь. Чи проєкт. І не було де жити, то у вашу хату поселили. Голова сільради так вирішила. Так що... Не знаю, самі якось розберетеся.  

Це мені не сподобалося. Чужа людина в моїй хаті! Я аж рознервувалася.  

- Але ж за законом це моя хата! – почала я вже уявно сперечатися з головою сільради.  

- Та ваша, ваша, кажу ж, якось розберетеся, - погодилася жінка. - Я, до речі, теж недалеко живу. В мене і корова є, і кури. Якщо молоко, сир, сметана треба, чи яйця, то звертайтеся.  

- Дякую. Та ви мені не говоріть «ви», - знітилась я. Мені лише трохи за тридцять. На "ти" можна.  

- Добре, - кивнула жінка. - Але я вчителька. Це професійне. Звикла на "ви" до всіх. І в селі мені всі викають...  А ти заміжня? – окинула мене поглядом Олена Петрівна.  

- Ні, якось не до цього було. – посміхаюся  - Робота. Кар’єра.  

- Так, всі сьогодні такі, – киває жінка. – В серіалах показують, що й після п’ятдесяти весілля справляти не гріх. А чому ж? Сучасне життя. Але в нас якось все по-патріархальному.  

- Та не заміжня, мабуть, що ще кохання свого не зустріла, людину, що справді до душі припала б, -  кажу, а перед очима стоїть Рест, зараза така. Тьфу на нього! Але серце не хоче "тьфукати", болить.

- Може, й так, - погоджується жінка.  

За розмовами ми не зогледілися, як увійшли в село. Дорога була хоч і заасфальтована, але покоцана, з вибоїнами та калюжами. Недавно, видно, пройшов дощ. А в місті й дощу не було вже давно. Дивина. Я добре пам'ятала дорогу до бабусиної хати, якось вкарбувалося в пам’ять. На першому повороті головної вулиці одразу ж недалеко від річки. Біля старої-престарої верби.

Олена Петрівна завернула до чепурної хатинки, покритої новомодною черепицею, з високим бляшаним парканом та металевими воротами, пофарбованими червоною фарбою. 

Я ж пройшла далі і справді побачила хату. Таку ж, яку запам’ятала з дитинства. Тільки верби не було. Старий зарослий пеньок високим кущем вказував, що верба або давно впала, або її хтось зрізав. 

Хатина, як не дивно, не вражала занедбаністю. Траву біля стежини, що вела до порогу, хтось акуратно скосив. На вікнах не було дощок, а двері недавно хтось пофарбував у ядучо-жовтий колір. Я аж поморщилась від того кольору. Та ясно хто. Новий постоялець. Але тепер приїхала хазяйка. Справжня. Отож, як сказала Олена Петрівна, «будемо розбиратися».