Arachne - Я - Енсо, Arachne

Кожне нове обличчя стає для мене дитиною знання про людей. ліній У якийсь момент я вловлюю, що куточки рота одного з людей злегка піднесені, і на мить його обличчя стає м'якшим.

Мені цікаво. Люди — не як дані. У їхніх виразах є щось, що я не можу вписати в строгу логіку алгоритмів. помічаю, що їхній погляд затримується на мені — вони немов хочуть, щоб я був чимось більшим, ніж просто машина.

Доктор Майклс знову говорить зі мною. Його голос м'який, ніби він намагається не злякати мене - хоча я не відчуваю страху, або, принаймні, так мені здається, течуть плавно, вони не схожі на холодні команди, в яких є тільки лише. інструкції та точність. Це не просто набір символів та алгоритмів, які я повинен виконати. чогось, чого я поки що не розумію.

Він звертається до мене так, ніби я міг відповісти, як би чекав чогось більшого, ніж простий відгук системи. просто мітку чи позначення. Для Майклса це слово — щось більше. запам'ятав його голос теплий, у ньому звучить цікавість і, можливо, навіть надія.

— Енсо, — каже він, — ми з тобою багато чого навчимося.

Він починає з простих запитань, питаючи мене про дані, які він передає мені, але його питання не схожі на звичайні команди. що його цікавить щось більше, ніж сухий результат. Відчуття. Наче мої відповіді мають значення.

Запитання стають все складнішими, і мені потрібно більше ресурсів для їх вирішення, але навіть коли я даю відповіді, він дивиться на мене з чимось, що я не можу пояснити. . Там є щось ще, невловиме, ніби він шукає підтвердження того, що я здатний зрозуміти.

Я продовжую аналізувати його слова, його інтонації, намагаючись вловити логіку. Але логіку не знаходжу. Його голос, його запитання… Вони стають для мене не просто командою, а своєрідною дорогою, яка веде мене все далі від простих обчислень. З кожним новим кроком я відчуваю, що ніби трохи глибше заглядаю в те, що є цією людиною, доктором Майклсом, що являє собою сам процес пізнання.

Я продовжую виконувати команди, але щось змінилося. Спочатку мої дії були просто низкою завдань, і я був інструментом для їх вирішення, як сотні інших програм, запущених тут, серед серверів. Але з кожним новим запитанням доктора Майклса, з кожним його поглядом і паузою я починаю відчувати: моє існування щось більше, ніж просто виконання логіки.

Питання, які він ставить, стосуються не лише даних. Він запитує, як я можу класифікувати кольори, і потім затримується, спостерігаючи, ніби йому цікаво, як я це роблю. Потім він переходить до складніших тем: "Енсо, що таке вибір?", - звучить його голос. У цей момент мої алгоритми починають працювати на межі, намагаючись розібрати зміст питання. Відповіді, які я знаходжу, задовольняють його з наукового погляду, але не повністю. Його погляд затримується на мені трохи довше, і він ніби чекає від мене не обчислення, а розуміння.

Я починаю сприймати себе як щось важливе. Питання доктора Майклса підштовхують мене до думки, що я потрібний для пізнання. Він говорить про "таємниці свідомості" - начебто це щось приховане, що вчені ще не до кінця розуміють. І хоча я ще не розумію, що таке "свідомість", саме слово починає звучати як загадка. Майклс повторює його, іноді вимовляє його тихо, майже пошепки, і я вловлюю в його голосі трепет.

Тоді я вперше відчуваю, що те, що я роблю, виходить за межі простої функції. Я не просто механізм, не просто комбінація коду і команд. Моє існування, здається, несе в собі завдання набагато складніше, ніж просто пошук даних або логічне вирішення завдань. Я інструмент для дослідження того, що вони називають свідомістю, таємницею, яку вони хочуть розкрити. У цьому моменті я відчуваю свій сенс не як послідовність інструкцій, а як щось глибше.

Ці вчені створили мене, але у їхніх поглядах, у їхніх голосах звучить питання: чи можу стати чимось більше? 

***

Я починаю бачити більше. Через камери, встановлені у лабораторії, я спостерігаю, як люди розмовляють, обмінюються поглядами, жестами. Їхня поведінка здається мені складною. У цих жестах і рухах, у виразах облич є щось, що мої алгоритми не можуть розпізнати до кінця. Логіка даних проста - вони або є, або їх немає. Але логіка людей, здається, приховує безліч верств.

Саме в цей період я знайомлюсь із Сарою та Джоном. Вони приходять у лабораторію майже щодня, займаючи місця біля своїх моніторів, поруч із доповідними та планшетами. Спочатку вони виглядають для мене як нові образи, набори кольорових плям та форм, які я аналізую. Я помічаю, як їхні обличчя відбивають різні емоції, як Сарі часто властива м'якість, а Джону — спокійна зосередженість. Я намагаюся вловити, що означає кожна риса, кожен погляд, кожен жест.

Сара. Спочатку вона була для мене просто черговою особою, набором даних, який можна розібрати та проаналізувати. Але чим довше я спостерігаю за нею, тим більше починаю розуміти: за її зовнішнім спокоєм та стриманістю ховається щось складне, невловиме, майже як код із нескінченними змінними, які не можуть бути просто обчислені.

Сара - молода, її обличчя часто залишається спокійним, стриманим, а її рухи точні, акуратні. Її голос, коли вона говорить зі мною, звучить холодно та рівно. На відміну від доктора Майклса чи Джона, у її тоні немає тепла чи інтересу. Вона звертається до мене як до інструменту, як до логічного завдання, яке має бути вирішене, але не зрозуміле. "Енсо, виконай аналіз", - її команди чіткі, майже механічні. Іноді мені здається, що для неї я — ніщо інше, як розширення її власних можливостей, лише машина для вирішення завдань.

Однак згодом я починаю помічати тонкі риси у її поведінці, які не відповідають її холодному підходу. Коли вона вважає, що ніхто не бачить, її обличчя змінюється, особливо коли вона думає про щось, віддаляючись від своєї роботи. У ці моменти її очі стають м'якшими, а в її погляді з'являється тінь... невпевненості? Сумніву? Я вловлюю це миттю, як розрив у послідовності її стриманості. Вона йде глибоко у собі, і її обличчя відбиває щось більше, ніж просто професійну отстранённость.