Марина Орєхова - Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова

1.1 Безсонна ніч

… Десь о другій ночі, мокра та втомлена після купи заповнених звітів та папірців для адміністрації й швидкої, я приповзла до кімнати, щоб хоча б умитися та перевдягтися. Але впала на ліжко знесилена. З-за фіранок визирав повний місяць.

— Чого дивишся на мене? Не такого життя я собі хотіла…

Мріялося про велике майбутнє, про поважну просвітницьку місію вчителя, а зрештою виявилося, що все не так прекрасно на ринку праці, і бути натхненною, але голодною просвітницею не дуже-то й хочеться… 

Звісно, мені треба було спробувати, не даремно ж я стільки вчилася? І я спробувала. Знайомі бабусі порадили спершу отримати трохи досвіду в державній школі. У сусідньому містечку була вакансія лаборанта у хімічному кабінеті в школі, де мене прийняли дуже радо.

Мій Богдан легко знайшов роботу в місцевому автосервісі – гарні автомеханіки на дорозі не валяються… Найняли квартиру, нарешті разом! Вдвох – тільки я і він. Моє життя набувало обрисів омріяного майбутнього. Якби все не перервалося в одну мить, і я не лишилася сама. 

Схоже, доля обрала для мене інший напрямок.

Боляче згадувати. Не хочу… Обіцяла собі, тож не буду. 

Виявилося, самостійно орендувати квартиру на ставку молодого вчителя у державній школі можна, але тоді варто забути про харчування, будь-які обнови та відпочинок. Просити гроші в бабусі з дідусем – ну це вже точно був не варіант. Вони й так тягнули мене, час би вже мені їм допомагати, а не навпаки.

Життя з омріяного перетворилося на рутину, яку я тягла в самотності та власній безпорадності. Тож коли дізналася про вакансію помічниці старшого вчителя у цілорічний закритий табір-школу на Закарпатті, погодилася. Ще й зарплатню хорошу пропонували, і кімнату давали для проживання, ще й Карпати... 

Улітку уроків не було. Просто стеж за дисципліною, проводь активності з дітьми – та й усе. Що тут важкого ще й за такі гроші? Здавалося, не робота – а мрія! Та й мені хотілося втекти. Так я й опинилася у цьому "монстрленді" з обнадійливою та оманливою назвою "Світанок", де до мене не втрималося вже чотири попередниці лише за останній рік. Це я, правда, потім дізналася…

***

Полежати в спокої не дали. Пролунав дзвінок мобільного. Директорка викликає до себе. Нове коло розборок з Лабудіним і "ко" вже чекає на мене… Як з'ясувалося, хлопці викрали ключі у вчителя з плавання та ввечері вирішили влаштувати вечірку біля басейну з бухлішком… 

І де тільки ці монстренята примудряються знаходити алкоголь у такій глушині? У лісі, за 5 кілометрів до найближчого магазину?  Що тут скажеш, на це діло мотивація в них працює добре. Як би не старалася адміністрація спецзакладу для зіпсованих підлітків, які остокляли навіть своїм батькам і потрапили сюди, ці монстрики вперто пручаються становленню на праведний шлях.

— Так, Світлано Вікторівно, зараз буду, — втомлено відповідаю майже на автоматі, важко зітхаю та віддираю себе від ліжка, підводячись, щоб бігти до керівниці. Встигнула лише натягти джинси та футболку й схопити гумку. На бігу зав’язую розпатлане волосся у пучок. 

Директорка прибула до школи за годину після інциденту. Знаю, що живе вона десь у місті, за пів години їзди від табору, і на роботу їздить щодня машиною. За той час, що я заповнювала безліч документів для швидкої, а медсестра Катя проводжала фельдшерів Мішу та Вадима, яких вже добре знала (сюди вони приїжджають на виклик далеко не вперше і не в останнє), Світлана Вікторівна, прибувши серед ночі на робоче місце, шукала винуватих. 

Виглядала вона з усім тим при повному параді, як завжди. Таке враження, що вона й спати лягає із зачіскою та макіяжем. Сувора накручена білявка років сорока ніколи не посміхалася, завжди була зібрана та серйозна.  Мабуть, це і допомагало їй втриматися на посаді стільки років. Вона була єдиною, хто працював тут мало не від початку. Про її особисте життя мені не відомо, хоч і дуже цікаво знати, чи є воно в неї взагалі.

На вході до кабінету директорки мене мало не зніс дверима вчитель з плавання із червоним обличчям та розгубленими очима. Я тільки й встигла що відскочити.

— Пашо, ти як? — пробубоніла я. Він подивився на мене, наче не впізнавав, потім зібравшись трохи відповів:

— Звільняюся…

Я хотіла ще щось сказати, але він швидко пішов.

Тихо захожу у приймальню, чую розмову "монстриків", що сиділи на диванчику та стільцях уздовж стіни. За великою пальмою не бачу їхні обличчя, але чую розмову:

— А Яна така нічо у халатику. Я б їй… — сказав один з них та показав недвосмисленим жестом, щоб зі мною залюбки зробив.

— Розлютилася по ходу, що ми її не покликали. Ги-ги, — зауважив інший, не помітивши, що я стою за їхніми спинами й слухаю цей бруд, що ллється з їхніх ротів.

Поруч із друзяками не зміг змовчати й Лабудін, головна "зірка" сьогоднішньої ночі. Він сидів трохи далі від дверей, судячи з усього почувався добре, навіть і не скажеш, що воскрес із мертвих, встиг натягнути футболку та штани на мокрі плавки й сьорбав теплий чай.

— Ото вона мене зализала! Шкода, що швидка так швидко приїхала, бо вона від мене відриватися не хотіла. Я вам кажу.

Одразу ж лунає гучний сміх.

— Ну ти й придурок, Лабуда! Помовчав би, — вигукнула Даша, нарешті помітивши, що до приймальні зайшла я, але захоплені цікавим обговоренням, хлопці не помічали її натяків та жестів.

 У кабінеті стояв сморід перегару, за яким, схоже,  й вирахували винуватців та учасників вечірки біля басейну. У кутку тиснулися декілька дівчат. Одна заплакана, друга з невдоволеним сонним обличчям. Даша вже не ридала, але виглядала досі переляканою. І як тільки цю дівчину туди занесло – вона хіба не єдина більш-менш адекватна з усього цього контингенту, що потрапив у цей заклад. Хоча я знала, що сюди не спрямовують дітей, у яких все добре. Тихі й замкнені часто приховують у собі цілий котлован негативу, залежностей та чорних думок. Може й добре, що я не бачила її особової справи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍