Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

Погуляв коридорами. Але там виявилося досить лячно. Якісь незрозумілі предмети, неприємні різкі запахи. Затримуватися не мав бажання. Причаївся біля дверей, чекаючи світанку, щоб розбудити матусю та втекти разом. І таке охопило незвідане відчуття радості! Та раптом почув схвильоване:

— Синку, що ти робиш?

Виходить, мама бачила всі мої мандри та терпляче чекала на мене. То якщо вона така мудра і знала все про мене наперед, то чому схвильована?

Я глянув на неї, потім на стілець і далі на стіл, на якому було встановлено нашу величезну, простору клітку. Аж голова пішла обертом. Це ж так високо!

— Мамо, я не вдарився, — поспіхом запевнив, наче геть маленький.

Мама насилу посміхнулася, все ще чимось стривожена.

— Синку, не в тому справа. Як ти дістанешся клітки знову?

— Клітки? – щиро здивувався я. — Але ми маємо йти далі…

— Знала, що той гість не до добра, — важко зітхнула мати. — Послухай, без голочок перша ж кішка… — вона злякано та якось приречено судомно зітхнула.

— Матусю, я все зрозумів. Зрозумів твій погляд! – радісно промовив я, підходячи трохи ближче. Але так маму було погано видно знизу. Висота дійсно вражала. І як я тільки наважився стрибнути?

— Свобода — то голод і небезпека, — впевнено відповіла вона. — Ти не пристосований для неї, розумієш? Що ти знаєш про життя назовні?

Я злякано зачаївся. Захотілося раптом заповзти назад у клітку, зачинити за собою двері й сісти з нею поруч, щоб відчути її тепло і безпечність. Вперше у житті вона опинилася так далеко від мене. Чому не подумав про це раніше?

— Але ж ти пам’ятаєш, ти знаєш там все… — прошепотів з надією.

— Я – так. Але не ти. І там ти не зможеш бути поруч зі мною завжди. Там ми опинимося порізно. Ти матимеш подбати про себе сам. Такі умови природи.

— Я хотів… Я думав розбудити тебе зранку і… подарувати нам обом цей шанс.

Мати похитала головою.

— Це шанс для мене, а для тебе…

Я замовк, сівши поруч зі столом. Трохи подумавши, знайшов правильне рішення. Так мені здалося. Відійшов далі, щоб вона добре мене бачила, та впевнено пообіцяв:

— Вранці не ховатимусь. Вони допоможуть піднятися…

Вони — то, звісно, люди. Але вперше в житті я не відчув до них тепла і вдячності за цю клітку, цю їжу, це тепло і спокій. Надто вони одноманітні. Чи так і має бути?

Мама мене зрозуміла та, здається, заспокоїлася навіть. Вмостилася біля прутиків і дивилася на мене аж до ранку. Мені так багато хотілося сказати їй, але не міг. У ті рідкі миті, коли вона відводила погляд, незмінно судомно зітхала та ховала свій сум. Але ж я вивчив кожен її подих, кожен погляд. Бо ж люблю до нестями найріднішу мою колючку, яка виставляла голки за нас обох, доки ми не опинилися з нею тут, у безпеці.

Тоді я нарешті зрозумів, яке рішення буде правильним.

Тож вранці, коли прийшли перші лікарі, я чкурнув до дверей, наче за мною вовки гналися. Лікарка зойкнула, відскочивши від несподіванки. Мама підхопилася з місця. Заметушилася по клітці. Та за хвилину вже рішуче стрибнула, повторивши мій шлях на волю. І я посміхнувся з сумною радістю, зачаївся між дверима ветеринарної клініки, що давала нашій родині прихисток.

Наступна лікарка, сама того не відаючи, відкрила шлях на свободу разом з другими дверима. Саме туди й вибігла моя мама в пошуках мене і… свободи. Я бачив це по її очах, в яких тривога за мене займала місце майже на рівних з хворобливим блиском щастя.

Встиг розгледіти вулицю краєм ока перед тим, як двері зачинилися. Шум на мить оглушив мене, збивши з пантелику. Здається, зашипіла якась кішка мамі назустріч, але матуся виставила колючки та помчала світ за очі. Шукати мене і свою долю.

— Наздоженемо, — вигукнула лікарка без особливого бажання возитися з перегонами за їжаком.

— Виживе, — змахнула інша. — У неї-то колючки є. Малого шкода. Він же особливий… — зі щирим сумом протягнула.

Я фиркнув зі сльозами на очах. Бо цієї миті збагнув одразу кілька важливих для мене речей. По-перше, здається, востаннє бачив маму. Але вона ж не може бути зі мною завжди. Їй як повітря потрібна свобода. До того, слова лікарки заспокоїли мене. Виживе. У неї ж дійсно є колючки. І ще якийсь внутрішній стрижень, який давав сили щодня не скиглити, що заради мене вона позбавлена природного середовища. Вона не повернеться, і це правильно. Так я вирішив тоді.

По-друге, я остаточно збагнув, що та розрекламована свобода аж ніяк не для мене. Вона не манить, не лякає, не викликає захвату. Вона просто є. Але не для мене, бо я не хочу. То не моя казка.

— Дивись-но, — здивовано промовила одна людина до іншої. — А малий не втік.

І стільки в її голосі почулося радості, що я відчув… Це і є мій дім, тут моє місце. Чомусь же народився без колючок.

Коли опинився знову у клітці, поглянув навколо. Такими милими здалися мені ті поїлки, годівниці, крутилки всілякі. Так скучив за ними, наче роками не бачив. Автоматично поглянув на годинник. Коли стрілка пересунеться на ще одну чорну позначку, прийдуть перші відвідувачі. Хто знає, можливо, серед них буде і той тер’єр, який подарував мені можливість запевнитися у власному виборі, а мамі отримати бажане.