Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

Мама голосно позіхнула поруч зі мною, нагадавши про свою присутність, та сонно відповіла за мене:

— Ви, юначе, не розумієте, про що говорите.

— Чому ж? – наїжився крихітка на дивані. — Я був вільною твариною певний час.

— Але ж не лишаєтеся нею і зараз, — красномовно відповіла мама, — тому закриймо тему. Не треба розбурхувати невідоме зло.

Вона промовила це досить впевнено та трохи роздратовано, але мені виявилося замало скутого діалогу. Я тепер хотів бачити і чути більше. Якби ж я тільки міг хоч ненадовго вийти за ті двері!

Ймовірно, песик збагнув мій погляд, бо з розумінням стиха рикнув.

— Я можу допомогти тобі, — запропоновував обережно, глянувши на мою маму.

І я його розумію. У неї колючки вціліли всі та враження справляли завжди дуже яскраве. Навіть я інколи не міг спокійно обійняти її та чіплявся за ті колючки.

Здригнувся, коли вона напрочуд жваво опинилася переді мною та загарчала:

— Послухайте, ви прийшли сюди по допомогу? То отримайте її і йдіть собі! Не каламутьте, — на останніх словах мати з такою тугою та жалем подивилася на білі пластикові двері, що я ковтнув грудку, що підкотила до горла.

Наступний її погляд був адресований мені. Я вперше побачив у ньому нестримний біль і щось, віддалено схоже на звинувачення. Хоча я й не міг зрозуміти, в чому саме можу бути винним (адже завжди поводився слухняно і чемно), але втягнув голову в оголені плечі та відійшов убік, щоб дати їй дорогу.

Мама поважно і неквапливо пройшла повз, сховавшись у нашому нічному будиночку від сторонніх очей.

Песик задумливо поглянув на мене і чомусь вирішив не здаватися у своєму намірі подарувати мені свободу. Можливо, йому самому хотілося отримати її, та було лячно. А так… хоч подивиться на мене, та наче сам переживе ці секунди.

— Ти мені справді можеш допомогти? – пошепки запитав я, підходячи ближче.

Собака, якого до цієї миті довірливо відстібнули від повідка, легко зістрибнув з дивана та підійшов ближче, вже геть не боячись мене. Тільки тепер я побачив поранене вухо, і це чомусь остаточно запевнило мене, що колись він був сам по собі. Та якщо там так небезпечно, навіщо підбиває мене?

— Можливо, твої колючки не ростуть тут, — задумливо промовив собака. – А як опинишся там, то вони самі полізуть? – хитнув головою у бік дверей, які ставали дедалі бажанішими для мене.

У таке диво я не вірив. Вже неодноразово чув, що мені колючок природа не відсипала геть-чисто. Але готовий був ризикнути й без них. Хоч би які історії раніше розповідала мама про небезпеку за тими дверима.

Песик усе зрозумів і без слів. Він поважно кивнув мені та прошепотів, підставляючи морду ближче:

— Як буду йти, поки моя людина говоритиме з лікарем, відкрию твою клітку лапою. Я вмію, у нас ще папуга жив, але він мене бісив... А ти потихеньку виходь увечері. Як не злякаєшся ходити тут, то зранку біжи щосили, щойно хтось відчинить двері.

Що сталося з папугою, думати не хочу, то не моя справа. Від стукоту серця просто у вухах я навіть не всі його слова почув. Зміг тільки кивнути на знак згоди. Власне, так ми й зробили.

Собака вже давно пішов, інші приходили і йшли, а я все сидів та дивився на прочинену клітку.

На перший погляд, в ній нічого не змінилося. Я ж чекав слушного моменту, аби вибратися звідти та обстежити місцевість навколо. Все вирішив для себе. Якщо буде геть лячно, повернуся до мами, та вона навіть не дізнається, що я виходив. Та якщо нові відчуття принесуть щастя, покличу і її. Бо, дивлячись на ті двері, я нарешті зрозумів, що мав означати той її незрозумілий погляд. Вона жадала свободи, та не могла полишити мене одного. Якщо їй погано тут, хай навіть зі мною, чи маю право утримувати її?

Останні лікарі згасили світло, шварба востаннє десь гримнула в кінці довжелезного коридору, і я стрепенувся, наче ожив.

— Не край собі душу, — тихо звернулася до мене мама з ніжністю в голосі.

Виходить, матуся бачила весь день мої погляди на двері, сповнені туги.

— Іноді трапляються перехожі, яким здається, що вони праві… Лягай спати, — зауважила вона та пішла у нашу кімнатку всередині клітки, вважаючи, що трохи посиджу та й піду за нею.

Але не сьогодні. Щойно почувши її сонне дихання, тремтячою лапою тихенько відсунув клямку і проліз назовні. Шмяк — і я вже на маленькому стільці, що поставили поруч, щоб дітям було зручно роздивлятися нас із мамою. Застиг на місці, дослухаючись до мами. Ні, тихо.

Шмяк — і я вже на підлозі. Куди ж далі? Обережно роздивляюся у темряві. Природні інстинкти нічного полювання наче ожили, прояснивши зір і нюх. По шкірі пробігли мурахи задоволення. Ого! Я і так можу? Бачу так, наче зсередини в мені вбудовані ліхтарики! І чую! Я все чую! Може, той собака мав рацію? Може, на свободі й справді відростуть мої колючки, а мама про те просто не знала?

Не відчуваючи лап від щастя, що затопило, я кинувся у сусідній відділ зі смаколиками для різних тварин. Чомусь саме це спало на думку першим. Влаштував собі велике їстівне свято та впав з повним пузом посередині, просто на плитку. Дослухався. Ні, мама спить.