Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 2. Контракт з ректором

 – На жаль, шукачі очікували від тебе й цього, тож я підготувався. Але, знову ж таки – не така погана спроба. Впевнений, в мене буде синець під коліном. 

Поки він говорив, його руки повернули мене у вертикальне положення та обтрусили невидимі пилинки з плечей та рукавів. 

Я не стала зауважувати, що синець під коліном – це найменша зі шкод, які я хотіла йому завдати. Але, певно, це читалося в мене на лиці. 

– То що тепер? – нарешті запитала я, не витримавши мовчанки. Вереса тиша, здавалося, не турбувала взагалі. Я пильно подивилася у його лице. – Ти зловив мене, і я, вочевидь, не можу втекти. Здаси мене нарешті шукачам? Чи продовжиш цю дурницю про викладання?

 – Чому це дурницю? Присідай, не соромся, – ми знову повернулися у два крісла на протилежних краях дубового столу, і тоді він продовжив. – Робота справді є. І, боюся, крім тебе впоратися з нею не зможе ніхто. Всі годящі менталісти або на службі в корони, або не підуть викладати навіть за усі гроші світу. А в тебе, на щастя, не так багато вибору. 

Ярош посміхнувся, поклавши підборіддя собі на складені руки. Я ж скривилася, розуміючи, що він дійсно має рацію. Вибору в мене не те що небагато, його немає взагалі – або погодитися на ті умови, що пропонує ректор, або ж скніти у темниці до кінця життя – за всі мої злочини, і то тільки відомі, там точно набереться чимале покарання. Або ж я можу втекти; ось тільки ця опція поки що недоступна. Втім, тікати з академії має бути простіше, ніж з невідомих підвалів. 

 – А що, як… – почала я повільно. – Що як хтось подумає, що я дуже схожа на Таву ла Шедд, за яку обіцяно золота на її вагу? Що тоді? 

За роки роботи в Анірі я намагалася якомога менше показуватися на очі людям, які не мали стосунку до роботи. Але коли репутація і кількість порушень закону досягають якоїсь критичної точки, втаїти свою особистість стає практично неможливо. 

– Це могло б стати проблемою, – погодився Ярош, киваючи головою. – Але, на щастя, ти вирішила її заздалегідь, і досить майстерно. Вибух у Малиновому провулку бачила, певно, половина міста, і троє твоїх колишніх сусідів присягаються богами, що бачили твій відірваний палець і… деякі інші частини тіла. Ось тільки, на жаль, шукачам не вдалося нічого знайти, – Ярош приклацнув язиком, а потім опустив погляд на мої руки. – Та я бачу, що при тобі повний набір, тож перейматися немає потреби. А Тава ла Шедд мертва – про це вже написали у вчорашніх новинах. 

Я повільно й судомно видихнула. Це закінчилося. Так чи інакше, а моє попереднє життя залишилося позаду. 

 – …але я не вмію викладати, – насупилася я, стискаючи коліна пальцями. – Та я навіть в академії ніколи не навчалася! 

За мить я збагнула, що говорити цього не варто було – а що, як Верес зрозуміє, що справді помилився? Шукачі точно були десь неподалік, і здати мене їм – справа кількох хвилин. Та коли я кинула обережний погляд спідлоба на ректора, на його губах все ще лишалася поблажлива посмішка. 

 – За це не переймайся. Нам давно потрібний свіжий підхід – коли ти потрапиш на факультет, зрозумієш, про що я говорю. А, зрештою, – він потер підборіддя і зітхнув. – Для чого чекати? Думаю, варто оцінити масштаб занепаду одразу. Приготуйся, видовище буде не з приємних. 

Я ввічливо підвела брови. Здивувати мене Вересові буде дуже непросто – я бачила такі діри, що пещеному ректорові з сім’ї багатіїв і не снилося. Ярош повернув своє крісло в бік, і я також перевела голову за ним, нарешті оглядаючи кабінет. 

Він зовсім не виглядав як місце, де можна було тримати бранців. Тут відчувалася розкіш багатьох поколінь, а ще багатства такі, що не можна було б продати – бо половина з артефактів, які лежали на столах, полицях та стояли на підлозі, просто не піддавалися оцінці. Надто вони були старі й надто потужні – це я могла зрозуміти, навіть не торкаючись жодного з них. 

Погляд Яроша прикипів до великої картини, що займала значну частину стіни по лівий бік від вітражного вікна.  На ній мисливці заганяли у пастку оленицю, а та з перебитою ногою дивилася з полотна прямо мені в очі. 

Та я не встигла перейнятися співчуттям чи саможалінням, бо барви з картини за велінням ректорової магії зникли, і по полотну почали йти брижі чарів. А ще за мить я зрозуміла. що це ніяке не полотно, а дзеркало – артефакт, що показував інші місця. 

Прямо зараз там було вікно у стару пошарпану кімнату з де-не-де обгорілими стінами. Колись вони були білі, але зараз нагадували велику попільничку. За лекторським столом сидів дідуган, зігнутий так сильно, що я бачила тільки його блискучу лисину й засмальцьований комірець сорочки. 

Навпроти нього – четверо студентів, і жоден не звертав на старого уваги. Дві дівчини щось разом роздивлялися у книзі, один хлопець ледь тримав очі відкритими, а четвертий, з величезними окулярами на носі, щось строчив у зошиті. Ось тільки я чомусь була переконана, що він точно не записував лекцію. 

–  А й справді, – протягнула я здивовано всього за мить, коли по той бік дзеркала на нього сіла муха, і її велике черевце заповнило частину стіни. – Видовище на диво сумне. 

 – Ото ж бо й воно, – погодився Ярош, відкидаючи голову на спинку свого високого крісла. Крізь втомлено прикриті повіки він спостерігав за мною, і я не могла не помічати цей уважний погляд. – Це все, що залишилося від факультету. 

Він зітхнув ще раз, і враз піднявся, наче в ньому з’явилася купа енергії. Ректор обійшов стіл, заклавши руки за спину, й, зробивши коло кабінетом, нетерпляче спинився. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍