Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Тепло в руках допомогло трохи опанувати себе, і я запитала:

– Ти взагалі знаєш, хто я?

Верес зосередив на мені погляд і злегка підняв брови. 

– Звичайно. Ти – Тава Блекота, нова молодша викладачка з ментальних чарів. Запізнилася до початку навчального року аж на три місяці – і, повір, я вирахую це з твоєї зарплатні. 

Якби я пила той клятий чай, я б ним заглитнулася. 

– А можна мені закурити? – запитала я повільно, опускаючи чашку назад на стіл. Ситуація набувала все більш абсурдних барв, і чомусь мене почав пробирати сміх.

– Вибач, не палю, – відповів Ярош, розводячи руками, а я підняла брови.

– Дивно. Бо без косяка-другого таку історію, певно, непросто придумати. 

Верес засміявся – не ввічливо посміхнувся, а дійсно засміявся, відкинувши голову назад. Я проти волі на мить задивилася на гладкі хвилі його брунатного волосся, а потім стиснула губи у тонку нитку. 

– Я бачу, що не помилився в тобі, Таво. Ти чудово впишешся в колектив…

Він не встиг договорити, хоча його губи вже округлилися у новому слові – бо саме цю мить я обрала для того, щоб таки атакувати його чарами. Ментальна магія – підступна і непокірна, але до мене вона завжди лащилася, як дворова кішка. Якщо тільки вдасться зламати його волю, підкорити собі… А як ні – то хоча б подивитися на його справжні наміри та думки. Невже Верес й справді думав, що я куплюся на цю дурню? Я – і викладачка в академії? 

Його спротив сильний, але перед моїми чарами теж зазвичай встояти непросто, тож я надавила ще раз і нарешті зазирнула за щити ректорового розуму. Я не знала, що очікувала там побачити, та й чи очікувала чогось взагалі. 

Але мені однаково нічого не вдалося – картинки пролітали перед очима надто швидко, й мені не виходило затримати жодну досить надовго, аби зрозуміти її сенс. Вихопити вдалося тільки одне зображення – затемнена кімната з запнутими гаптованими фіранками, і велике ліжко, у якому лежить якась бліда дівчина. Вона спить і дуже повільно, натужно дихає. 

Мене викинуло з чужого розуму так стрімко й сильно, що спина вдарилася об дерево крісла, і кістки відізвалися болем. 

 – Непогана спроба, Таво. Але не ідеальна, – Верес посміхнувся до мене, наче я щойно не копошилася у його думках, і довгими пальцями витягнув з-за коміра своєї сорочки ланцюжок з червоним каменем, що нагадував краплю крові. Я розчаровано видихнула крізь стиснені зуби – звісно ж, він носив артефакт захисту розуму. 

Тоді залишатися тут не можна – бо повторної спроби заволодіти чужим розумом вже не буде. Я провалила свій шанс. 

Я не бачила дверей, і тільки підозрювала, що вони за моєю спиною, та мусила вхопитися за цю ймовірність. Крісло, у якому я мить тому ще сиділа, ногою штовхнула у напрямку Вереса, аби спинити його бодай трохи, і кинулася тікати. 

Я приготувалася судомно і швидко зламувати магічний замок на дверях, але його там не опинилося. Це мало викликати підозри – бо хто ж не зачиняє двері, тримаючи у кімнаті небезпечну бранку? – але я надто поспішала. 

Я встигла переступити через поріг тільки однією ногою, краєм ока помітила приймальню, а вже за мить відчула, як на голову падає закляття. Пастка. Сітка розкрилася за лічені секунди, і уникнути її було просто неможливо. Я розтяглася перед дверима, стриножена. Лікоть боляче вдарився об поріг, а щелепа ледь не налетіла на коліно. З цього принизливого становища Ярош, що йшов до мене з неочікуваним спокоєм, здався ще вищим й могутнішим. 

Я очікувала, що він стягне закляття ще сильніше, чи, може, навіть вдарить мене чарами – але точно не того, що він стягне сітку з моїх ніг і простягне руку. Не хапатися за неї було б дивно, тож я прийняла допомогу.

На лиці ректора з'явилася крива і лукава посмішка.