Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

 – Ще двадцять п’ять років тому саме ми випускали дев’ять з десятьох королівських менталістів. У нас була найпотужніша програма в усій Естрії, але тепер… – він махнув рукою і вже не дивився на мене: його досадливий погляд загубився за вікном. – Минулого року жоден студент не обрав менталістику основною спеціальністю. Жоден! Нам довелося звільнити усіх викладачів, яких й так залишалося небагато, і скоротити усі програми. Залишився тільки вибірковий предмет, який читає поважний лорд Санен. 

 – Роки в нього й справді поважні, – погодилася я з широкою посмішкою. Верес кинув на мене засудливий погляд і відвернувся до дзеркала, де професор бубонів так тихо, що я не могла розібрати жодного слова, як би не прислухалася. 

 – І навіть цей предмет обирають тільки через те, що на ньому можна отримати дармові бали. Лорд Санен не пам’ятає, який зараз рік – що вже говорити про кількість і імена студентів. І, звісно ж, наші студіозуси цим користуються – а потім ми випускаємо у світ дурних, як ріпки, чаклунів, яких соромно називати менталістами. 

З цим я також, як не дивно, повністю погоджувалася. Я пирхнула, привертаючи увагу Яроша, який вже майже загубився у своєму розчаруванні. 

 – Це й не дивно. Менталістика – це не те, чого можна навчити за підручником. 

В очах ректора спалахнув вогник, який мені зовсім не сподобався, та забрати свої слова назад я вже не могла. 

 – Правильно. Так і є, Таво. Але як добре, що студентів відтепер навчатимеш саме ти – і наприкінці навчального року я очікую побачити видатні результати. 

Я замахала перед лицем руками, відкидаючись у кріслі. 

 – Я на це не підписувалася! І взагалі – те, що я вмію чаклувати, зовсім не значить, що я зможу цього навчити! 

Ярош підтиснув губи, але в його лиці все ще була веселість – ось тільки мені сміятися вже зовсім не хотілося. 

– В такому випадку раджу тобі швидше з цим розібратися. Бо шукачі стоять прямо за порогом й готові забрати тебе будь-якої миті…

Він зробив один крок до дверей, і я стрімко встала, хапаючи його за рукав. Верес зупинився і підійняв одну брову. Який нахаба! 

Я ще раз розлючено зітхнула й перевела погляд на дзеркало. Старий все так само бубонів, а студенти все так само не звертали на нього уваги. Що ж, я була в ситуаціях і гірших. А з цієї принаймні можна взяти й певну користь. 

 – То що це, мені видадуть указку та вовняний шалик, чи я маю знайти їх собі сама? – запитала я приречено, все ще міцно тримаючи Яроша за плече. Але він, здавалося, зовсім не планував тікати – навпаки, накрив своєю гарячою рукою мої стиснені пальці. 

– Тільки після підвищення, молодша викладачко Блекото, – відізвався він із м’якою посмішкою, від якої мені негайно захотілося відвернутися. 

Кого він намагався тут надурити? Він міг говорити зі мною як завгодно по-доброму, а однаково я була тут бранкою. Що ж, продовжуватися так буде недовго – бо я втечу за першої-ліпшої нагоди. 

Одна ця думка надала мені трохи сил, і я вихопила свою долоню з його м’якої хватки і відступила на крок. 

 – То тепер я – викладачка? І можу нарешті йти? – я вже зробила ще кілька кроків назад, наближаючись до дверей, але мене зупинило Вересове похитування головою. 

 – Не так швидко, Таво. Спершу потрібно підписати договір. Ось тут – звичайний трудовий, а цей – від шукачів. З зобов’язанням не втікати й не покидати без дозволу територію академії. 

Я майже відчула, як плани втечі, які я вже почала вибудовувати в голові, почали руйнуватися. Звісно, вони мусили це продумати. І навряд чи це був звичайний папірець – зрештою, хто вірить злочинцям на слово? 

Я повільно наблизилася до стола, і біля моєї не надпитої чашки з чаєм вже лежали два листки й чорнильна ручка. Ярош не сідав, а стояв поряд, очікуючи, що я якомога швидше поставлю підпис. 

Звісно, вибору в мене однаково не лишалося, але тільки для того, аби його позлити, я всілася у крісло зручніше, підбила подрані й брудні спідниці пишніше, і почала уважно читати обидва листки. 

Тексту було значно менше, ніж я спершу очікувала. А зрештою, що я знала про офіційні документи? Всі угоди, які мені доводилося укладати раніше, були усні, бо хто ж захоче розписуватися на папері у таких ницих речах, які мені іноді доводилося робити? 

…зобов’язуюся докласти усіх зусиль, аби усі студенти, записані на курс менталістики, залишилися цілими та неушкодженими до кінця навчального року. 

Дата, підпис. А ось це ще для чого? Невже шукачі були про мене настільки низької думки, що вважали мене здатною на заподіяння шкоди студентам? До того, щоб калічити молодь, я не опускалася ніколи – й точно не збиралася робити цього зараз. 

Верес наче помітив мою стривоженість, тому махнув рукою: 

– Не переймайся цим надто сильно. Папери – пуста формальність, аби ти могла залишитися тут. Я ж переконаний, що ти нізащо не вчинила б нічого, у чому тебе підозрюють. 

Ну тут вже він точно перегинає; дещо з цього я не тільки вчинила б, але й вчиню, щойно мені випаде найменша на це можливість. І першою у цьому короткому списку буде втеча. 

Коли я взяла в руки чорнильну ручку, Ярош за спиною трохи ворухнувся, але я не стала звертати на це уваги. Дарма.