Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

Вітер зачепив підвісні дзвіночки над Монтеєм. Музика вітру. Він підняв голову і знайшов їх миттєвим поглядом, хтось прикріпив їх до даху, вони буквально звисали над мармуровою плитою Буре́. Тео витягнув руку, торкнувся фарфорового янгола з арфою і дзвін повторився. Крилося в цьому передзвоні щось зловісне. Тінь від руки впала на золотисту табличку без ініціалів, на ній лише дати. Дати життя та смерті покійниці, вони дзеркальні – тисяча дев'ятсот шістдесят два – тисяча дев'ятсот вісімдесят два. Занадто мало вона прожила, щоб пізнати життя; завчасно для смерті. Стефано якось в розмові коротко згадував про свою племінницю. Він казав, що її жереб – люта несправедливість. 

«У кожного з нас, – дійшов висновку Монтей, – свій час для виклику на завісу».

За кілька миттєвостей до грози, перед тим, як заплющити очі, Тео задумливо пронизує імлу і лякається. За двісті метрів від нього звідкись узявся витончений силует у темному костюмі, дивлячись на чоловіка він посміхнувся від вуха до вуха. Монтей зацікавлено схилив голову набік, «привидиться ж таке», а потім різко вирівнюється та пильно вдивляється в усмішку незнайомки.

– Дідько б тебе взяв! Ти справжня?! Га?!
Блондинка підходить ближче, зніяковіло прикриваючи рукою променисту посмішку.

– Добрий вечір. Найсправжнісінька, пане, пробачте, що вас налякала.

– Не те слово! Ти на годинник дивилася? – насупив брови. – Запізно для прогулянок у таких місцях після сутінків.

– Я збилася зі шляху, ходжу колами вже котру годину. Поступово стало все темніше і темніше. Виявилося, що в сутінках важко орієнтуватися між рядами могил. Я втомилася і моторошно тут у цвинтарній тиші. На моє щастя ви зустрілися.

Монтей підступив ближче, вдивляючись у її заморене обличчя. Незнайомка у чорному костюмі з парасолькою викликала магнетичне відчуття. Пахло від неї ладаном. Вигляд мала змучений довгою хворобою.

– Ти тут сама?

– Так, прийшла ближче до п'ятої вечора провідати могилу батька, засиділася біля неї, а як підняла голову – виявилося вже стемніло.

– Гаразд, – кинув око на склеп Буре́, нічого ж не станеться, якщо він відійде на мить, – ходімо тебе виведу звідси. А то знову кудись забредеш!

– Дякую, – вдячно просяяла.

Вони мовчки пішли алеєю. Монтей хотів закурити, але передумав.

– Ви новий доглядач Мерлий край? – поцікавилася дівчина. — Я вас раніше тут не зустрічала.

– Можна й так мовити, – реготнув, – доглядач привілейованих осіб.

– Як вас звати?

– Тео. Просто Тео.

– А мене Клелія.

– Ти прийшла зі сторони правого крила?

Вона кивнула, дивлячись під ноги. Ліхтарі тьмяно освітлювали алею. Вона блищала після дощу, як ковзанка, була в смерекових голках. Незнайомка постукала підборами, щоб їх струсити.
– Там спочиває мій батько... Вам певно знайоме це місце, бо там завжди багато людей та квітів. Він любив орхідеї. Шанувальники приносять їх у річницю та день народження. Я ж приходжу сюди, коли йде дощ, щоб ніхто не бачив, як я плачу.

– Плакати тут не соромно, – підтримав її Монтей, – тут змивається біль, який завдає втрата.

– Я знаю... просто... просто я не люблю, як хтось дивиться, вони дивляться на мене, як я плачу. І клацають затвором фотоапарата. А потім ти посміхаєшся, щоб не показувати справжні емоції, хоча це завдає болю. Це давить! Терпіти не можу бути під прицілом.

– Хто клацає?

– Папараці або небайдужі. Вони завжди тут у річницю. Тому я волію приходити до нього ввечері, розумієте, Тео? Коли немає роззяв.

– Ось воно що! – Задумався. Він згадав про шанувальників. – Стривай, твій батько був знаменитістю?

– Він – письменник, – сумно скинула біленьку голівку.

Чесно кажучи, Монтей не знав які знаменитості спочивають в Мерлий край. Завтра вранці він це виправить.

– Не переймайся, це ж добре, що його пам'ятають та шанують. Значить, його талант оцінили не тільки за життя гідно, але й пам'ятають про нього після смерті. Він живий у пам'яті шанувальників завдяки своїй праці.
Вони нарешті вийшли до воріт, Монтей вказав білявці на вихід.

– Прийшли, тобі в ту хвіртку ...

– Дякую, Тео, що двічі мене врятували. – Клелія простягла йому руку. Монтей її потис, вона була холодна як лід.

– Двічі?

– Від сутінкових поневірянь по цвинтарі та від смутку.

– Дрібниця. Тепер знаєш де мене шукати, раптом знову заблукаєш.

– Тихої вам ночі!

На прощання вона махнула рукою, мов крилом, та розчинилася в густій темряві за брамою. Монтей сховав руки в кишені, холод її долоні досі залишив слід на його шкірі. Він набрав повні груди повітря й побрів назад до склепу. Доглядач Брауч запитливо визирнув з оглядової будки у вікно, хотів був його гукнути, але передумав. Монтей зайняв місце під дахом біля могили Буре́. Табличка на плиті покійниці більше не блищала. Дзвіночки мовчать. Все довкола зникає в німій темряві. Він дозволив своїм думкам згаснути, щоб почути вічність. Туманний ранок тихо зустріне його завтра.

* * *

Робота на Буре́ з кожним днем викликала у Монтея більше сумнівів і роздумів. Після перших двох тижнів пильнування бос викликав його на килим з єдиним питанням – чи не виникло у нього труднощів під час роботи? Монтей вирішив, що новий бос навмисне його зачіпає. Проте йшли дні, Абель із серйозним виглядом питався про те саме після кожного минулого тижня чергування. Тео запідозрив щось недобре. Ну справді, став би Буре́ цікавитися заради розваги?!

У колі подій в особистому житті Монтея стався не менш драматичний випадок, за той жалюгідний час між роботою та домом Тео все-таки встиг приголомшити дружину заявою про розлучення. Сара бурчала добу, потім ще дві страждала, ридаючи в подушку, а на четвертий день вони нарешті домовилися, що Тео з'їде жити на квартиру на околиці міста, а будинок залишиться їй. На тому й розійшлися. Холостяцьке життя Монтею припало до душі.