Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Барс тільки ледь помітно посміхнулася. Коріус Нерідій завжди відрізнявся любов'ю до потаємних ходів та ефектних появ.

– Ви знову розгодували птаха? – спостерігаючи за жвавим кроком чайки, насмішкувато поцікавилася Анна.

Хмикнувши, дракон сів навпочіпки, щоб погодувати улюбленця рибою. Хлопчача гра старого дракона. Ось тільки вгадати в цьому худорлявому хлопцеві ящера, що розміняв не одну тисячу років, можна було тільки по глибокому погляді золотавих очей, який він так часто приховував за густими довгими пасмами білого волосся, що спадали на очі.

– У неї крило пошкоджене, цілителі не впоралися. Іноді безсила навіть магія, чи не так? – озвався він і все ж таки підняв до своєї гості погляд.

Золотисті очі з вертикальною зіницею на юному обличчі підлітка виглядали... Дивно і якось особливо химерно. Було в цьому щось, що зачаровувало та лякало водночас, ніби в цьому місці за руку віталися юність та старість, життя та смерть.

– Я отримала листа від майстра Горика. Він був схвильований становищем факультету некромантії та просив мене вплинути на вас. Я ніколи не могла впливати на ваше рішення, а значить це ви попросили його написати, і ви хотіли мене бачити, так?

Попереднє питання ректора вона просто проігнорувала. Вона надто добре знала, наскільки Коріусу до вподоби розлогі міркування та філософські диспути, але зараз була не в тому настрої, щоб підтримувати розмову.

Їй були потрібні відповіді. Відповіді передусім на питання, як факультет некромантії міг так сильно впасти в очах громадськості. Так, це в першу чергу. Як у світі, де вночі виходили на полювання немертві, нечисті сили, з котрими не справлялися бойові маги, некромантів могли загнати на задвірки? Це було чистої води безглуздям і самогубством, на межі маразму. Крім цього, вона хотіла дізнатися, як міг померти її вчитель – майстер Горик. Некромант був уже не молодим, але старим назвати його могли тільки запеклі самогубці.

Ці питання більш ніж чітко відбилися у погляді, на обличчі жінки, у її свідомості. Все одно старий пройдисвіт у тілі підлітка спробував би прочитати її, так нехай насолоджується.

– Що означає «старий пройдисвіт»? – обурився дракон, згодовуючи останній шмат риби чайці.

– Старий – це констатація факту, пройдисвіт – справжній комплімент. Я тут нещодавно одного найманця зустріла, він мені дуже цікаву історію розповів. Як узяв замовлення на хлопця, а той, ото вже халепа, опинися магом, який з легкістю скрутив у баранячий ріг кремезного чолов’ягу, – відбила жінка і, нітрохи не соромлячись, підійшла до столу.

У її час у столі ректора праворуч стояла… О, ні, стоїть досі пляшка чудового вина.

– І не лише скрутив, а й відібрав у нього усі гроші. Замовник же, дізнавшись, що хлопчина живий, зажадав повернути гроші та обібрав вже самого найманця ледь не до спіднього.

Обернувшись до ректора, Анна встигла помітити відверто шахрайську посмішку. Втім, її дракон швидко стер з лиця і, піднявши чайку на руки, підійшов до підвіконня.

– Король спробував перевести академію на самозабезпечення, я із задоволенням підтримав ідею. Шкода, що він так швидко скасував своє рішення. Мені навіть сподобалося.

Таке щире каяття в його голосі, так і не знайшло відгуку в черствій душі некромантки. Відкоркувавши пляшку, Анна безсовісно пирхнула.

– Після того, як всі пройдисвіти королівства збіглися до нього зі скаргами: «Хулігани робочого міста позбавляють!»?

Відповіддю була лише ангельська посмішка, якій можна було навіть повірити... Але трохи бентежили зміїні очі. Особливо те тонке вістря, в яке стиснулася зіниця, коли жінка засміялася.

– Коли Горик за кілька тижнів до смерті сказав, що його місце займе лише найдостойніший, я відразу ж відповів, що каторжника в академії не потерплю. Хто ж знав, що все виявиться набагато гіршим… – зітхнув дракон і, полоскотав чайку по шиї після чого все ж таки відійшов до шафи.

Тонкі пальці хлопця пробіглися по розкішних корінцях фоліантів і зупинилися на одному. Легкий рух і одразу три корінці раптом опинилися у руках дракона, відкриваючи схованку з парою фігурних пляшок і трьома келихами.

– О, наш подарунок! – зазирнувши через плече директора, просяяла посмішкою Барс.

Випуск некромантки відрізнився у всьому. Тоді коли інші студенти дарували дорогому ректорові хтось картини, хтось скульптури, хтось ще щось високодуховне, некроманти проявили уяву. Точніше, проявили її вони ще на першому курсі й з того часу тішили нею усіх викладачів. Востаннє ця уява втілилася у колекційній фігурній пляшці вина, яка зображувала напівоголену жінку з драконом.

– Усе ніяк не викину цю паскудство, – хмикнув чоловік, з особливою ніжністю взявшись натирати груди скляної красуні краєм рукава. – Хоча ось їй спасибі скажіть. Тільки тому, що я ще довго був під враженням від вашого подарунка, Горик і зумів виманити ваші дипломи.

– Не треба, нам із братом дипломи ви вручили особисто.

Не відволікаючи дракона від милування пляшкою, Анна протягнула руку за келихами, щоб розлити вино.

– З умовою, що ви сюди більше ніколи не повернетеся, – не заперечив Коріус і все ж таки обернувся до своєї гості.

Та, своєю чергою, ні на мить не припиняла з цікавістю оглядатися навсібіч. Побачене нагадувало їй молодість. Ті часи, коли вона вже не була білою, але ще умовно могла зійти за пухнасту. Навіть цей мерзенний птах на підвіконні й той будив ностальгічні спогади. Та ностальгія була враз розбита, варто було клятому клубку пір’я відкрити дзьоба. Гидкий звук змусив внутрішнього хижака невдоволено здибити хутро. Він би з величезним задоволенням підкріпився чимось суттєвішим за склянку вина.

– Навіть не думай.

Погляд жінки й те, як небезпечно здригнулася, стиснулася в хижу риску, зіниця не сховались від уваги дракона. Навіть така дрібниця, як той факт, що він у цей момент стояв спиною до Барс, йому не завадив.

– Мають же бути у мене якісь шкідливі звички… Поїдання чиїхось улюбленців – не найгірша, – посміхнулася жінка і все ж таки мотнула головою.