Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Вік? Це вже було цікавіше.

Знову озирнувшись, вампір спробував упіймати погляд жінки, щоб прочитати хоч щось у ньому, але та вже відвернулася. Здавалося б випадково, але щось не давало спокою менталісту.

- Отже, не цілительство точно ... Може стихійники? - Знову припустив він, м'яко перехопивши руку хлопця перед собою.

Судячи з активної жестикуляції та води, що лила з його одягу, це був той самий абітурієнт, якого щойно відправили у плавання. Хлопчина обурено розмахував руками, репетував і розкидав тину, намагаючись вирахувати нахабника, який сприяв його безславному польоту. Втім, репетував він рівно до того моменту, поки його руку раптом не перехопили.

Хлопчина тільки здивовано кліпнув очима, обернувся і на мить завмер.

– Вибачаюсь…

І нехай Леворіо Гостас був приблизно того ж зросту, що і цей хлопець, а шириною плечей так і зовсім поступався йому, потенційний студент зніяковів. Щось забурмотів і швидко відійшов убік, залишаючи по собі тільки мокру пляму та купку водоростей.

- У мене зі стихією землі проблеми, а стати вузькопрофільним фахівцем я не хочу, - скривилася жінка і кинула погляд на горе-плавця.

– Хм… Але тоді залишається лише один факультет, – спантеличено промовив Леворіо і коротко відмахнувся від воротаря після чого поглянув на жінку.

Минувши ворота під пильним і незадоволеним наглядом сторожа, вона тільки знову повела плечем.

- Ні, вчитися на факультеті некромантії я не буду. Я все ще ненавиджу некромантів, - відізвалася вона і, трохи примружилась коли все ж таки зустрілася поглядом з менталістом. – Некроманти гидкі, брехливі та небезпечні істоти, які люблять вигоду і завжди її отримують. А особливо люблять її отримувати від супротивників. Явних чи потенційних. Неприємна характеристика, так?

Щось у голосі жінки змінилося. Якщо раніше в ньому звучала легка іронія, зараз це був уже відкритий глум. Навіть очі блиснули темними хижими веселощами, що змусили менталіста податися трохи вперед.

– Хто ти?

Не гарне, але чимось примітне обличчя точно було йому знайомим, але де, де він міг його бачити?

Відповідь надійшла звідки не чекали. Точніше, звідки й припустити не могли. Вона голосно промайнула над шумом, який панував у внутрішньому дворі щороку під час вступної кампанії.

– Барс? Бісова Анна Барс!?

Гучний бас змусив миттєво затихнути всіх. Майбутні студенти почали здивовано обертатися. Хтось зреагував на крик, хтось на ім'я. Не обернулася лише жінка. Глибоко зітхнувши, вона на мить заплющила очі.

- Так, Горимир, я, - нарешті поворухнувшись, голосно і чітко промовила вона і розвела руки в сторони.

Судячи з жесту – збираючись обійняти величезного викладача бойової некромантії, судячи з виразу обличчя – задушити.

- Барс?..

– Правда…

– Вона сама…

Спершу боязке, перешіптування ставало все гучнішими.

— Значить, Анна Барс, — повільно промовив Леворіо, трохи примруживши очі.

Певна річ, він її бачив. Усі її бачили у головній залі академії серед інших портретів видатних випускників. Член гільдії вартових, викладач королівської академії Ліванор, могутня химера та…

- Упирева дівка!

Не зважаючи на загальне сум'яття, Горимир за кілька кроків наблизився до жінки, щоб спробувати міцно її обійняти, але та спритно вивернулася.

- Ні, ні, мені мої ребра дорожчі, - пирхнула вона та обернулася до менталіста. - Так ось, некромантів я не люблю. Як нас любити можна після всіх тих чуток, які розпускають якісь добрі люди.

– Мабуть, не дарма.

Незважаючи на те, що люб'язно посміхатися вампір не припинив, погляд світлих очей метал блискавки. Давно вже він не відчував себе настільки дурнем. І через кого, через прокляту некроманку, випускницю факультету, який доживав останні дні!

– Не дарма. Ми й справді жахливо паскудні створіння, ви вже не сумнівайтеся, – завірила вона вампіра і сліпуче посміхнулася.

Тепер з портретом некромантку було не сплутати. Там вона посміхалася так само яскраво і безсовісно.

- Все, вистачить розшаркуватися, тебе ректор зачекався, - не особливо перейнявшись обміном люб'язностями, Горимир спробував було підіпхнути жінку, але та знову вислизнула з-під його дружнього стусана, невдоволено пирхнувши.

- До зустрічі, майстер Гостас! – насамкінець вигукнула вона, перш ніж рішучим кроком попрямувати вперед.

До головної вежі академії, останній поверх якої займав ректор академії магії, старий дракон Коріус Нерідій. Займав зараз, коли над нею тріпотіли біло-золоті прапори факультету менталістики. Займав і кілька сотень років тому, коли то була вежа факультету некромантії.

 

На підвіконні сиділа чайка. Похмуро проводжаючи поглядом жовтого ока кожен рух гості, птах повільно повертав голову з боку на бік. Під цим пильним наглядом Анна вмить відчула себе арештантом, але міряти кроками кабінет ректора не припинила.

Тут нічого не змінилося. Все той же масивний стіл і пара шаф з темного дерева, важкі портьєри на вікнах і у міру потертий килим якогось дикого забарвлення. При погляді цей психоделічний малюнок некромантка не змогла стримати усмішки. За часи її навчання ходили чутки, що ректор з його допомогою вираховує брехунів, котрі намагаються приховати щось від дракона та опускали погляд. Яке ж було її розчарування, коли виявилося, що старий дракон банально не розрізняє кольорів і обирав килим навмання.

Від спогадів її відірвав гучний пронизливий крик і сухий регіт, що змусив різко підняти голову. Клятий птах на вікні, дико вигнувши шию, вирішив розім'яти голосові зв'язки.

– Та затихни ти, курко проклята! – з досадою вилаялася Барс.

– Ти ступила на його територію, він боронить своє.

Спокійний розважливий голос змусив птаха миттю затихнути. Зацікавлено стрепенувшись, пернатий зістрибнув на підлогу і жваво поплескав лапами по підлозі у напрямку, звідки той пролунав.