Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Старший знизав плечима. Знову ж таки, гість, швидше за все, це не бачив.

- Хіба не хотів би ти навчитися всього того, що знав сам Алхіміст? Піти його стопами, стати таким же могутнім, як і він? - питав Древен.

- Звісно, хотів би. Найбільше в житті хочу бути на нього схожим. Володіти хоч десятою частиною його могутності. І батько мною пишався б. Він би всім казав, що його син – алхіміст. - важко зітхнув хлопчик.

- Те, що я й хотів почути. А це твої речі? - знову спитав гість, показуючи на купку одягу біля ліжка.

- Мої. Я їх спеціально…

Договорити він не встиг. Сильні ручища Древена схопили його, висмикнули з ліжка і притиснули до себе. Древен з маленького розбігу стрибнув у вікно, затуливши собою хлопця. Пролунав дзвін розбитого скла. Вони обидва впали на землю. Древен одним рухом уклав хлопця собі на плече і помчав геть від будинку.

- Стій! Що ти робиш? Відпусти мене! - репетував Старший.

Він бив по спині своїми кулаками і намагався смикати ногами, щоб Древен його випустив. Так вони пробігли якийсь час, доки не зупинилися. Старший завмер. Що далі? Древен швидко зняв його з себе і з легкістю закинув у сідло. Старший від подиву остовпів. Кінь? Живий кінь! Він бачив їх кілька разів у місті. І щоразу залишався на місці і дивився їм у слід, поки тварини не ховалися з поля зору. Древен миттєво застрибнув і сам у сідло, посунув уперед хлопця, і вони помчали крізь ніч.