Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

цікавила кам’яна кладка молодика, ніж помста. Він спинився, аби роззирнутися в хлопчачому лігві.

Використовуючи палицю як мотику, а руки замість лопати, біля східного краю руїн Френсіс викопав неглибокий рівчак. Ще в перший день посту він накрив яму купою хмизу, і вночі вона його захистила від пустельних вовків. Але чим довше новіцій тут перебував, тим більше лишав слідів навколо, аж поки вовки, що нипали тут поночі, не почали сповзатися доокруж і, щойно згасало вогнище, навіть ритися біля його купи хмизу.

Спершу Френсіс пробував розохотити їх від нічного промислу, насипавши якнайбільше гілок над рівчаком і тісно оточивши його камінням. Але минулої ночі щось застрибнуло на його купу хмизу та завивало, в той час як юнак лежав унизу і тремтів. Після того він вирішив укріпити своє лігво, і на підвалинах першого кола брил почав будувати стіну. Підрісши, мур похилився всередину, та оскільки загорода була приблизно овальної форми, камені в кожному наступному ряду лягали все густіше, опираючись один на одного, і не давали стіні завалитися. Тепер брат Френсіс сподівався, що, уважно підбираючи уламки та комбінуючи ними, добре конопатячи багном та ущільнюючи його камінцями, йому вдасться замкнути купол. І єдиний прогін нічим не підпертої арки, що всупереч гравітації здіймався над лігвом, став символом його амбіцій. Послушник заскавулів, наче цуценя, коли пілігрим з інтересом погупав ціпком по склепінню. Поки прочанин її оглядав, новіцій, переймаючись за свою господу, підійшов ближче. На зойк юнака він відповів змахом палиці й лютим криком. Брат Френсіс умить наступив на край ряси і сів. Стариган реготнув.

— Кгхм-хмм! Тобі знадобиться уламок нестандартної форми, аби закласти ту частину, — мовив він і постукав патерицею туди-сюди по прогалині у найвищому ярусі каменів.

Юнак кивнув і відвернувся. Він усе ще сидів на піску і своєю мовчанкою та поглядом додолу сподівався показати старому, що не може ні теревенити, ні приймати із задоволенням будь-чию присутність у місці свого скоромного всамітнення. Новіцій почав шкрябати сухою галузкою на піску: «Et ne nos inducas in…»[11]

— Я ж тобі поки що не пропонував перетворити ці каменюки на хліб, хіба ні? — обурився літній мандрівник.

Брат Френсіс одразу ж підвів очі. Он як! Старий таки міг читати, і до того ж знав біблійні тексти. Ба більше, його зауваження свідчило, що він розуміє як імпульсивне використання свяченої води, так і причини, з яких послушник тут перебував. Тепер уже усвідомивши, що пілігрим його дражнить, послушник знову перевів погляд під ноги і став чекати.

— Кгхм-хмм! Тож тобі треба дати спокій, так? Ну, тоді я, певно, маю рушати. Скажи, чи дозволять твої брати в абатстві трохи відпочити стариганові у їхній тіні?

Френсіс кивнув.

— А ще вони поділяться їжею і водою, — тихо додав він з доброї волі.

Подорожній усміхнувся.

— За це я знайду тобі уламок, аби перш ніж я піду, ти міг прикрити цю щілину. Бог у поміч.

«Але не варто…» — протест помер, не встигши народитися. Брат Френсіс спостерігав, як чоловік повільно кульгав далі. Пілігрим блукав поміж куп жорстви. Раптом спинився роздивитись якийсь уламок і поштурхати його палицею. Юнак не вагався в марності цих пошуків, оскільки сам він прочесав тут усе зранку. Зрештою вирішив, що простіше буде розламати й перебудувати останній рівень, аніж знайти опорний камінь, що за формою нагадував би пісковий годинник. І звісно ж, прочанинові скоро урветься терпець і він побреде собі далі.

Тим часом послушник спочивав. Він молився про відновлення того внутрішнього просвітлення, що було метою його посту, — чистого пергаменту духу, на якому могли би проступити слова покликання. Це станеться, якщо та інша Безмежна самотність, якою був Бог, простягне Свою руку і торкнеться його власної мізерної людської самотності та відзначить його піст. «Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі[12], допомагала медитувати. Цій книзі було сотні років і називалася вона «Libellus Leibowitz»[13], хоча авторство самому преподобному приписували до певної міри за традицією.

— «Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis…[14] О Господи, надто мало любив я Тебе в часи моєї юності, а тому в літах тужу безмірно. Дарма я тоді втікав від Тебе…»

— Агов! Гей, там! — почулося із-за купи жорстви.

Брат Френсіс кинув оком, але не побачив прочанина. Знову опустив погляд на сторінки.

— «Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me…»[15]

— Агов, хлопче! — гукнув той знову. — Я знайшов тобі камінь, має підійти.

Поглянувши у ту сторону, послушник помітив, як старий махає йому ціпком із-за каміння. Зітхнувши, новіцій повернувся до читання.

— «O inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum…»[16]

Із-за уламків почулося роздратоване:

— Ну, добре, як тобі заманеться. Я відмічу камінь і встромлю поруч паличку. А пробуватимеш його чи ні — це твоя справа.

— Дякую, — зітхнув юнак, але навряд чи стариган його почув. Хлопець продовжив працювати з текстом:

«Libéra me, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis…»[17]

— Ну то ось він! — крикнув пілігрим. — Із позначкою і патичком. І бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі. Олла-аллей!

Незабаром після того, як останній вигук пролунав і змовк, брат Френсіс побачив, що старий поплівся шляхом до абатства. Новіцій прошепотів йому коротке благословення і помолився за безпечні мандри.

Знову всамітнившись, Френсіс відніс книгу до барлогу і повернувся до безсистемної кам’яної кладки, все ще не завдаючи собі клопоту і навіть не глянувши на знахідку прочанина. Хоча охляле тіло натужно силкувалось і хиталося під вагою брил, його розум, наче машина, повторював молитву про впевненість у своєму покликанні:

«Libéra me, Domine, ab uitiis meis… Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки Твоєї волі та пильнував на Твої заклики… ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius si digneris me vocare. Amen».

«Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав…»

Зграї купчастих хмар, що поспішали віднести вологе благословення горам, жорстоко обманули висохлу пустелю, тільки час від часу затуляючи сонце й відкидаючи темні тіні на вимордувану землю. Вони дарували нетривалий, але бажаний відпочинок від палючого проміння. Коли тінь хмари пробігала руїнами, юнак швидко працював, доки знову не виходило сонце.