Йоанна Овсієнко - Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко

2. Сліпучі вогні

— Ви впевнені, що готові до цього?

— На всі тисячу зі ста відсотків.

Словами не передати, як сильно мене втомило одноманітне перебування в палаті, навіть незважаючи на її комфортність і доступ до багатої бібліотеки фільмів. Здавалося, ще трохи й ізоляція в поєднанні з постійними, хоч і марними спогадами пригадати хоч щось зі свого минулого, зведуть мене з глузду. Саме тому я так сильно наполягала на тому, щоб нарешті кудись вибратися з цих чотирьох стін.

Щоправда, лікар не поспішав підтримувати цю ідею, посилаючись на мій усе ще ослаблений стан, але я продовжувала наполягати, аж доки не здобула омріяний дозвіл залишити палату.

— Що ж, можливо, дійсно буде корисно ненадовго побути на свіжому повітрі в саду, — вимушено визнає Олег Михайлович.

Було б у мене більше сил, почала б буквально стрибати на місці, оскільки тріумф усередині просто зашкалює.

Лікар особисто проводить мене до обіцяного саду. Ми рухаємось одноманітними темними коридорами, що аж ніяк не поєднуються в моїй голові з поняттям медичної установи. Та, відверто кажучи, я не акцентую на цьому особливої уваги, оскільки повністю концентруюсь на тому, що має от-от статися.

Й от нарешті переді мною відчиняються масивні металічні двері, випускаючи до прекрасного цвітучого саду. Складається враження, що до цього я практично не дихала, оскільки свіже повітря ледве не зводить мене з глузду, наповнюючи легені.

Підкошена насолодою від довгоочікуваної свободи, я падаю прямо на траву перед собою. Піднімаю голову до неба та купаюсь у теплому сонячному промінні, що пестить мене, неначе мамині ніжні пальці.

Мама… Одна думка про те, що в пам’яті не залишилося навіть туманного спогаду ні з нею, ні з татом, боляче ріже мене, неначе гостре лезо щойнозаточеного ножа. Чи зможу я згадати її? Чи зможу хоч колись повернути все, що втратила, чи назавжди залишусь такою загубленою та розбитою?

Не знаю, як довго могла б так сидіти, подумки нарікаючи на долю, аж доки з роздумів мене не вирвав писклявий голосок:

— А мені вже починало здаватися, що я єдина пацієнтка в цій дірі!

Розплющую очі та бачу перед собою дівчину з двома темними косичками, що виглядає дуже хворобливо через надмірну худорлявість і сильно виражені синяки під карими очима, сповненими якимось химерним блиском.

— Перепрошую?

Навіть не питаючи дозволу, незнайомка всідається коло мене та починає нахабно роздивлятися, так що аж стає ніякової від такої пильної уваги. Дівчина не спішить заговорювати, і я теж мовчу, не знаючи, що сказати. Мені вже починає здаватися, що мовчанка між нами ніколи не урветься, але вреші-решт вона уриває її.

— То що тебе сюди запроторили?

Формулювання запитання настільки ошелешує, що думки аж розбігаються, так що доводиться докласти зусиль, щоб хоч щось з себе вичавити.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

У відповідь чується фиркання.

— Ой, та не соромся. Як постійно повторює мій психотерапевт, прийняття проблеми є ключовою частиною лікування. Я от уже можу без проблем визнати, що залежна від таблеток. А в тебе що?

Повільно починаю розуміти, що саме вона має на думці, а тоді швидко беруся з’ясовувати непорозуміння:

— Я потрапила до лікарні не через залежність від наркотиків чи ще чогось такого. Сталася автомобільна аварія, в якій пошкодилася моя довгострокова пам’ять…

— Здуріти можна, ти серйозно?!

Дівчина дивиться на мене так, неначе перед нею знаходиться якась фантастична істота. Її очі палають якимось диким азартним блиском, який тільки посилюється, коли я киваю.

— Повірити не можу, я таке раніше тільки в кіно бачила, — вона хитає головою. — Сорі, що назвала наркоманкою. Просто мені здалося, що ми перетиналися на якійсь вечірці, тому я зробила такий тупий висновок. До речі, зовсім забула представитися. Мене звати Діана. А тебе?

— Аліса.

— Класне ім’я, прямо як у тієї дівчинки з дитячої казочки, що звалилася до кролячої нори та потрапила до Дивокраю.

Я автоматично киваю, хоч і не знаю, на що саме вона посилається. Може, ця історія мені просто незнайома або ж, що більш імовірно, мені довелося і її забути.

Та все-таки варто визнати, що я справді відчуваю себе, неначе звалилася до геть чужого світу, де потрібно все пізнавати, щоб навчитися жити знову.

Вирішую, що варто скористатися можливістю здобути додаткову інформацію, тому запитую:

— А де ми взагалі знаходимося?

Діана кривиться, так що мені спершу здається, що я проявила надмірну допитливість, проте потім виявляється, що причина такої реакції полягала в іншому.

— Чесно кажучи, я й сама не дуже розумію. Брат привіз мене сюди в критичному стані, так що в пам’яті практично не залишилося спогадів про це. А так персонал лікарні не спішить ділитися подробицями нашої геолокації і дозволяє виходити тільки сюди. Єдине, що точно відомо, — перебування у цій клініці обходиться нашим близьким у солідну купу грошей.

Не такої відповіді я очікувала, але, у будь-якому разі, це краще ніж нічого та дає певні факти для розмірковування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍