Йоанна Овсієнко - Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко

Прокинувшись у лікарні, Аліса усвідомлює, що втратила всі спогади. Тепер дівчина повинна зібрати пазл власного минулого та розібратися, що з нею сталося насправді.

1. Не час помирати

Спалах. Клацання. Гудок.

Намагаюсь порухатися — не вдається. Намагаюсь розплющити очі — також марна справа.

Неначе сірник у непроглядному мороці, спалахує паніка. Я усвідомлюю, що все відбувається абсолютно неправильно, але не можу зрозуміти, у чому саме полягає проблема.

«Щасливого дня смерті, дорогенька,» — чується зловісний шепіт, а тоді йому на зміну приходить пронизливий крик. Я довго намагаюсь зрозуміти, звідки він долинає, аж доки несподівано не усвідомлю, що сама є його джерелом.

Доторк холодних долонь змушує мене нарешті розплющити очі. Світлодіодна лампа над головою світить надто яскраво, так що спершу все довкола здається однією незрозумілою темною плямою. Я намагаюсь сфокусувати погляд, проте перш ніж у мене це вдається щось гостре пронизує мою руку, а тоді настає суцільний морок і порожнеча.

~~~

Біль просто нестерпний. Він пронизує усе тіло, а найбільше охоплює голову, так що здається, що вона от-от трісне, неначе повітряна кулька під сильним тиском.

Хочеться кричати та благати про позбавлення від страждань, проте в горлі надто сухо, так що не вдається роздобути з себе ні звуку.

Повільно розплющую очі, і холодне світло знову сліпить мене. Проте цього разу в мене достатньо часу, щоб звикнути до нього та нарешті мати можливість чітко побачити все довкола.

Велика кількість медичних апаратів одразу дають зрозуміти, що знаходжусь я в палаті якоїсь лікарні. При чому, очевидно, недешевої, враховуючи їхню сучасність.

Чому я тут опинилася? Що сталося? Як не стараюсь, але все ніяк не можу роздобути потрібні спогади. У голові крутяться якісь хаотичні образи, з яких просто неможливо зібрати цілісну картинку.

Намагаючись ігнорувати пронизливий біль, рухаю долонею і намацую на своєму ліжку кнопку виклику медичного персоналу, якою одразу спішу скористатися. Майже одразу, неначе фея з дитячої казочки, коло дверей з’являється тендітна молода медсестра.

— Голова… — через силу хриплю я, сподіваючись, що мене зрозуміють і допоможуть хоча б полегшити нестерпні страждання.

— Я зараз покличу лікаря, — одразу ж відгукується медсестра.

Вона залишає палату, щоб уже за кілька хвилин повернутися разом з чорнявим чоловіком у білому лікарському халаті та масивних круглих окулярах, що здаються мені геть недоречними у поєднанні з його статною зовнішністю.

— Алісо, радий, що ви нарешті прийшли до тями. Як ви себе почуваєте?

— Болить… усе… дуже… — цього разу в мене вдається вичавити з себе аж три слова, що здається просто неймовірним подвигом.

— Їй потрібно знеболювальне, — звертається лікар до медсестри.

Та одразу береться за роботу, так що вже зовсім скоро настає довгоочікуване полегшення. Нарешті вільна від болю, я здатна до повноцінної бесіди.

Провівши базовий медогляд, лікар сідає на просте біле крісо коло ліжка та береться за перевірку мого ментального стану:

— Перш за все, я мушу з’ясувати ваш останній спогад. Прошу, зосередьтесь і подумайте про те, що з вами відбулося.

Заплющивши очі, роблю саме так, як сказав лікар — нишпорю у власному мозку в пошуках бажаної відповіді. Проте чим більше я напружуюсь, тим більше усвідомлюю, що в моїй свідомості немає жодного повноцінного спогаду. У голові блукають безліч хаотичних образів, проте скласти їх з них цілісний пазл здається просто неможливою задачею.

— Я нічого не пам’ятаю, — зізнаюсь, не здатна стримати сліз.

Амнезія страшенно лякає мене. Годі уявити чогось гіршого, ніж відсутність розуміння власного минулого та, відповідно, особистості.

Лікар дивиться на мене зі співчуттям, але при цьому зберігає професійну холоднокровність.

— Не переживайте, Алісо, при такому сильному струсі мозку, як у вас, втрата довгострокової пам’яті є абсолютно природним. Часто до таких пацієнтів з часом повертаються спогади, тому заспокійтесь і дозвольте собі спокійно відновитися після інциденту.

— Інциденту? — я хапаюсь за останнє слово, неначе це рятівна соломинка, що здатна витягнути мене з безодні розпуки. — Що зі мною сталося?

Мені потрібно знати, чому саме я потрапила до лікарні та втратила геть усе. Це здається єдиним, що хоч щось значить.

— Ви потрапили в автомобільну аварію.

Серце прагне знати більше, проте лікар обмежується лише цими крихтами інформації, вважаючи, що поки шкідливо розкривати деталі ДТП.

~~~

Музика лунає так гучно, що здається барабанні перетинки от-от луснуть, проте насправді це не проблема. Відчуття абсолютно та такої довгоочікуваної свободи дарує справжню ейфорію, так що я продовжує натискати на педаль газу.

Цифри на спідометрі нестримно зростають. Сто двадцять. Сто сорок. Сто шістдесят. Здавалося б, варто було б зупинитися, проте я продовжую мчати й далі. Не полишає відчуття, що якщо я хоч трохи пригальмує, то все, що залишилося позаду, упіймає мене та вже ніколи більше не відпустить.

Ні, більше в цю пастку я не повернуся.

«Не дури себе, дорогенька, тобі ніколи не вдасться втекти,» — зловісний шепіт лунає так несподівано, що я аж підстрибую та озираюсь, від чого втрачаю контроль над машиною.

Усвідомлюю свою помилку вже надто пізно, коли вже нічого неможливо вдіяти. Залишається тільки кричати та чекати кінця…

Важко хапаючи ротом повітря, я різко прокидаюсь. Не одразу усвідомлюю, що все це був лише сон, а коли чітка свідомість реальності повертається, берусь нотувати все, що побачила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍