Гюдрун Скреттінг - Антон та інші зі зграї

— Подивимося фільм? — питає вона.

Що ж, непогана розрада. Дуже навіть добра розрада, мушу сказати. Бо Іне цього тижня живе у своєї мами. А мама завжди працює допізна. І в її будинку є підвальчик.

Треба чесно зізнатися: за останні тижні ми не так уже й багато фільмів передивилися у підвальній кімнатці Іне. Найбільше запам’яталося, як смачно й солодко пахне її довге волосся, як приємно обіймати її за плечі чи триматися з нею за руки.

Значно ліпше за перегляд фільму.

— «Зоряні війни»… Що скажеш? — питає Іне.

Є ціла купа причин, чому вона мені подобається.

Ми дивимося четверту серію «Зоряних воєн», уперше дивимося фільм по другому колу й хрупаємо печиво «Орео». Мені таки вдається забути на деякий час Порочного Пера, я довгий час насолоджуюся посиденьками.

Раптом озивається Іне:

— Вони переїдуть до тата. Ну… Тоня і Мартін.

— О? Так швидко?

Іне киває.

Її батьки розлучилися кілька місяців тому. Тато Іне купив собі інший будинок і знайшов іншу жінку. З сином.

Іне наливає у склянку молока.

— І… Мартін вчитиметься у нашій школі.

— У нашій школі? — я аж випростовуюся на канапі. — Якого він віку?

Я весь час уявляв собі Мартіна маленьким хлопчиком. П’ятирічним чи щось таке. На триколісному велосипедику.

— Такого ж, як і ми, — невимушеним тоном відповідає Іне. — Йому, до речі, завтра виповнюється тринадцять.

Вона ставить на стіл картонку з молоком.

Я відчуваю, що мені забагато новин на один раз. Ніби не досить катастрофічного першого дня у школі, то ще й у моєї коханої з’явився зведений брат. Якому завтра виповниться тринадцять. І він учитиметься у нашій старшій школі. І ніякого триколісного велосипедика.

— Е-е… а він… нормальний? — питаю я.

Іне мачає печиво в молоко.

— Так, — каже, і більше нічого.

Далі дивиться кіно, в якому Люк Скайвокер стає учнем Обі-Вана.

Я розумію, що треба інакше поставити запитання. Бо самого лише «так» недостатньо. ОК, отже, Мартін нормальний, але в який саме спосіб? Як Уле, наприклад? Типу «милий, але дивний»?

Чи в той спосіб, якого я побоююся? З сильним підборіддям, кривою усмішечкою, такий собі Ган Соло?

«Зоряні війни» тривають далі. Я більше нічого не питаю, але відсуваю набік пачку молока. Вона загороджує мені екран телевізора.

Фільм уже майже закінчився, коли відчиняються вхідні двері. Ми блискавично зриваємося на ноги й стаємо з протилежних боків канапи.

— Це просто нечувано! — починає мама Іне, спускаючись до нас східцями. — Він вимагає повернути брошку-сьольє! Бо вона дісталася мені від ЙОГО бабусі! Його дама, бачте, щойно розжилася на бюнад[1]!

Мама Іне — адвокат. Вона все формулює дуже точно.

Ось вона сходить униз і, ледь усміхнувшись, каже: «О, привіт, Антоне». Дуже скептично дивиться на печиво «Орео» і менш скептично на мене.

Своє кохання ми з Іне тримаємо в секреті через три причини.

Перша причина саме цієї миті стоїть на нижній сходинці сходів. Іненій мамі останнім часом неприємні всілякі закоханості. Їй доволі клопотів з татом Іне. Хоч обоє одностайно вирішили розлучитися, видно, що мамі Іне нова дама в житті тата Іне аж ніяк не подобається.

Друга причина в мені: я дуже сором’язливий. Тобто я соромлюся зовсім не Іне. УСІ без винятку пишались би такою коханою.

Мені просто осоружна надмірна стороння увага. А уваги не уникнути, якщо я проходжуватимуся шкільним подвір’ям за ручку з Іне. Я знаю, про що всі перемовлятимуться: «Якого біса вона вибрала саме ЙОГО».

Бо мені й самому дивно.

Але третя причина найважливіша: таємниця збуджує. Так збуджує, що мені аж в усьому тілі лоскітно щоразу, як ми зустрічаємося і вдаємо, ніби між нами все, як завжди. І щоразу, як опиняємося удвох, і між нами зовсім не все, як завжди.

Ми з Іне завжди любили таємниці.

Мама Іне забирає зі столу обгортку від печива і швидко рушає нагору.

Якийсь час Іне дивиться на стіл і каже, що оте з брошкою дуже по-дурному. А потім ми знову вмощуємося тісненько одне біля одного, і збудження між нами майже подвоюється від того, що мама Іне вдома.

До того ж Іне трохи схожа на принцесу Лею. І це теж хвилює.

Пізніше, увечері, коли я повертаюся додому, мені спадає на думку, що я ще ні разу не побував у новому дому Іненого тата. Навіть не знаю, де він мешкає зі своєю новою жінкою і Мартіном. Чи є в нього фільми про зоряні війни й печиво «Орео» або така ж м’яка канапа, як в Іненої мами?

Але дуже сподіваюся, що там НЕМАЄ затишної підвальної кімнатки, де можна вдвох дивитися кіно.

Удома пахне вечерею. І це досі незвично. У нас з татом більше досвіду поїдання піци.

Проте піца — це одне, а вечеря — щось зовсім інше. Бо, на жаль, на вечерю готується те, чого в піці аж ніяк немає. А саме: ярина.

Ні, я люблю природу й овочі теж. Ми з татом завжди згризали гори моркви. Одного не розумію: чому природу неодмінно треба бездарно попсувати! В окропі! Щоб овочі стали м’якими й бридкими…

Проте останнім часом удома побільшало всякого варива. І на це є однозначна причина.

— Привіт! Як минув перший день у школі?

Анна, електричиня — і тепер татова кохана із зубною щіткою у нашій ванній, — ставить на стіл гігантську каструлю вареної броколі.

— Нормально, — кажу я.

Мені миттю скручує живіт. Ні, не від вигляду розм’яклих овочів. А від думки про Порочного Пера й про те, що другий шкільний день буде безперечно ще гіршим за перший.

— От і чудово! — радіє Анна. — А ми насмажили відбивних, щоб відсвяткувати твій перший день!

Знала б вона! З таким самим успіхом можна святкувати пронос. Або появу вошей на голові.

Але Анна дуже навіть хороша. І не помішана на здоровому способі життя. Лише іноді буває забагато броколі.

Кілька хвилин на кухні дзеленчить і деренчить, а потім звідти виходить тато з відбивними і підливкою.

— Ось так… Як тобі новий вчитель?

Я відразу беруся до м’яса.

— Начеб нормальний, — кажу, ретельно орудуючи ножем і виделкою.

— Це добре!

Тато всміхається Анні, потім — мені, потім — знову Анні. А потім зачіпається під столом до Анни, торкаючись її ногою, і думає, що я нічого не помічаю.

О, так, у моєму житті з’явилося багато чого нового.

— Антоне!

Тато киває на мою тарілку.

Звісно ж… Я знав, що так буде! Бо в тата додалася ще одна нова звичка, отак знічев’я, сама по собі, ага…

— Броколі? — підморгує він мені.

Та я ж уже тринадцятилітній! Надто пізно для «броколі»-виховання! І хіба ми не святкувати зібралися?

Я все ж вибираю з баняка найменшу капустяну розетку. Не хочу сваритися й псувати татові радісний настрій.

Бо одне знаю напевно: мені подобається, коли татові добре. Я чудово це розумію. І, звісно ж, це пов’язано з ногою Анни під столом. І з усім іншим у ній, аякже.

Анна в тата перша кохана за все життя. (Окрім мами, ясно.) І для таких, як тато, мати кохану — не найзвичніша річ на світі. Він не схожий ні на Гана Соло, ані на Джеймса Бонда.

Чесно кажучи, тато схожий на половину старих зіркових рокерів. На ту половину, що постаріла. Волосся на голові майже нема. Що ж, чоловіки часто лисіють. (Зі своїм