Гюдрун Скреттінг - Антон та інші зі зграї

щастям, я точно це успадкую.)

Трохи прикро, що тато не зовсім вилисів. А найприкріше те, як він зачісує рештки свого волосся. Збирає кінським хвостом і гадає, що це дуже по-рокерському. Насправді ж на потилиці метляється довгий, тонкий, миршавий хвостик.

Тому я абсолютно переконаний: татові бракує об’єктивної самооцінки.

Але татові пощастило, бо жінки бувають дуже різні. Не всі прагнуть дочекатися свого принца на білому коні. Дехто радий і кінському хвостикові з низькою самооцінкою.

Просто чудово, що Анна одна з них.

Після вечері я йду до своєї кімнати. Трохи сиджу за столом, хоча домашніх завдань не задавали. Думаю про хлопців у бомбезних светрах з капюшонами й про хлопців без триколісних велосипедиків. І про те, як по-дурному вийшло з прикметником на «П».

— Хай завтра щастить!

Це Анна зазирнула в шпарку моїх дверей, перш ніж податися додому.

У коридорі тихо. Так тихо, що я точно знаю: тато з Анною цілуються.

Я стиха зітхаю і думаю: якими різними можуть бути два життя. Я про своє і татове… Бо стрілка татового життя пнеться угору, а моя збилася убік від потужного удару.

Минає чимало часу, я чую, як заводиться Аннине авто. А тато насвистує на кухні. Тоді я прокрадаюся у ванну й споліскую з рота шматочки броколі в унітаз.

Завтра почнеться справжнє життя у старшій школі.

У туалет теж доведеться ходити.

Я — ТОВАРИШ

Я дуже добре вмію уникати зорового контакту. Коли дзвоник кличе на уроки наступного дня, я рушаю прямісінько до своєї парти в найпершому ряду, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. І цієї миті тішуся, що Уле посадили далеко позаду. Не мав би терпцю розмовляти сьогодні про гриби.

— Йо! — окликає мене хтось.

Це худі, навскоси позаду мене. Я інтенсивно вдивляюся у парту, вдаю, ніби нічого не чую.

Ось і починається. Найкрутіший хлопець у класі вже визначився з жертвою. Обрав мене, Антона Альбертсена, дурника в класі. Ліпше принишкнути і навіть голови не піднімати.

— Пс-с-т…

Худі не здається. Я ще нижче схиляюся до парти, запопадливо шукаю щось у наплічнику. І це щось дуже довго не можу знайти.

Хтось шпарко смикає мене за плече, і я вже не маю виходу. Добре вдавати глухого, але ж не паралізованого.

Я поволі повертаю голову, і точно: хлопець у худі шкіриться до мене.

— Порочний Пер! Збіса влучно! — каже він.

Я розгублено кліпаю. Чекаю, що зараз той загигоче неприємним смішком. Але хлопець не гигоче. І мені доводиться докласти купу зусиль, щоб не витріщитися на нього геть по-дурному.

Бо він каже: «Збіса влучно!» — і схоже, що саме так і ВВАЖАЄ.

Не знаю, звідки це в мене взялося, але інстинктивно загладжую п’ятірнею волосся назад і кривувато всміхаюся, як мені здається, на дуже крутелицький манер. Потім обертаюся до парти, дивлюся в простір поперед себе й не йму віри тому, що сталося щойно.

Ніхто ще мені не казав «збіса влучно».

На щастя, перший урок проводить не Пер. І всі наступні того дня — теж. Природу викладає учителька-німкеня. Вона вимовляє «ю» там, те треба казати «и».

— Дуже прюємно з вами познайомитися. Мене звати Уте, — каже вона, але пише на дошці не як у норвезькій мові — «Ote», а так, як, напевно, говорять у Німеччині — «Ute». — Перша наша тема — зоологія. Це — наука про тварюн.

Мала, мабуть, на увазі «тварин». Але пусте, все ж зрозуміло. Мені завжди подобалися телепрограми про природу.

Уте сплескує у долоні.

— Почнемо навчальний рік з роботи в групах.

Ніжна Ніна й Велична Вікторія відразу тягнуть угору руки й аж підскавулюють. Уте підвищує голос.

— Визначатиму групи Я!

Хтось невдоволено бурчить. Уле щасливо усміхається, коли ми зсуваємо докупи парти, бо вчителька вирішила, що в нашій групі будуть чотири хлопці: окрім мене з Уле, ще Невгамовний Нільс та Енергійний Ейвінн.

П’ять хвилин — не менше — нові однокласники шургають і скриплять стільцями та партами. Моя група складає з чотирьох парт великий прямокутник. Ми розсідаємося, виймаємо чотири новесенькі й дуже дорослі пенали.

Потім ми трохи ніяково дивимося одні на одних, чекаємо, доки Уте пороздає завдання.

— Антон — мій найліпший друг, — повідомляє решті Уле.

Як на мене, надто голосно він це промовив.

— Бідолаха…

Кльовий Карл гупає мене в бік на виході з класу.

— Ти потрапив до групи заучок!

Він сміється, але не зневажливо, а як підсміхуються друзі, і трохи довго дивиться на мене, ніби сподіваючись відповіді.

Я швидко озираюся. Раптом знову пригладжую п’ятірнею чуба. І кажу, навіть не подумавши:

— Та я знаю!

Несподівано вихопилося, направду. Бо я не сказав «та я знаю», ніби теж вважаю себе одним із заучок. Це прозвучало таким тоном, ніби я до них НЕ належу. Зовсім з іншого боку себе проявив.

— Ходімо в туалет, — кличе Карл.

Я йду з ним у туалет. І хоч мені ще не припекло, заходжу в кабінку пісуара й видушую кілька крапель. Не гоже відрізнятися від інших.

Потім ми разом миємо руки.

— Щось дуже багато диваків у цьому класі, — каже Карл.

— М-м, — мимрю я.

Карл прискіпливо оглядає свою зачіску.

— На щастя, я в групі лише з однією дивачкою.

— О? З ким?

— Та, тією товстухою, — Карл висмикує паперовий рушник. — Забув, як її звати.

Я не знаю, що відповісти. Хіба знову розчесати пальцями чуба. Тому, зрештою, кажу:

— Ага!

Бо «ага» може означати, ніби я підтримую Карла в тому, що товстухи дивачки. Або ж, навпаки, не схвалюю його ставлення. І це для мене виграшна ситуація.

Тієї миті до туалету недбалою ходою заходить ще один крутелик.

— Уже вибрав влучне ім’я дамочці? — усміхається Стильний Сіндре, помітивши мене.

Дамочка? Спершу мені спадає на думку Іне, і я шаріюся. Але раптом здогадуюся: це він про Уте говорить, учительку-німкеню.

Оце круто! Я можу стати вигадником імен шкільних вчителів!

— Хе-хе, — кажу я, а в голові порожньо. — Я… працюю над цим…

Га? Працюю над цим? Над прозиванкою учительки з природознавства?

— Це добре! Ми раді за тебе!

Хлопці регочуть, а Карл жартівливо, по-товариському, гупає мене по спині.

Я, Антон Альбертсен, став рівноправним товаришем!

«ДЕ ТИ, АНТОНЕ?»

Уле завжди пише смс-ки великими літерами. Саме зараз вони здалися мені аж занадто великими.

Заняття на сьогодні вже закінчилися, а я не бачився з ним поміж уроками. На великій, обідній, перерві сидів разом із хлопцями-крутеликами за будівлею спортзалу й дивився, як вони їдять.

Сам не їв не тому, що не взяв перекуски, мав у наплічнику три канапки з коричневим сиром. Просто виявилося, що інші наминають булочки, куплені дорогою до школи. А ще виявилося, що круті хлопці викидають на смітник перекуски, узяті з дому.

Отож я стою під чимось, схожим на пальму, у шкільному фойє перед вхідними дверима, голодний як вовк. На подвір’ї на мене чекає Уле з мобільним у руках. Тим часом двоє хлопців-крутеликів спокійно вирулюють зі шкільних воріт, не помітивши під пальмою Абиякого Антона. І не помітять, як Абиякий Антон поплететься додому в іншому товаристві. У супроводі заучки.

Нарешті я виповзаю з-під пальми.

— Я був сьогодні трохи зайнятий, — пояснюю Уле дорогою.

Клас Іне закінчив навчання на один урок раніше.

— Чим? — питає Уле.

— Новими знайомствами і таким іншим.

— Он як!

Якийсь