Аліна Вінсент - Колекція душ, Аліна Вінсент

Думки дівчини були зайняті лише обдумуванням складного питання, чи правильно вона вчинила, покинувши колись жадану посаду. Із самого дитинства маленьку Еммі вчили доводити усі починання до кінця. Та водночас, якщо б вона віддала перевагу рішенню триматися за своє небажане робоче місце, то шанс здійснення чогось, що наповнювало б її істинним бажанням, миттю б запропастився із горизонту її потенційних можливостей.

Її нескінченні роздуми врешті припинилися одночасно із натисканням ногою водія педалі гальма навпроти потрібної зупинки. Вийшовши із транспорту, Еммі віднині не ставила собі ніяких внутрішніх питань, а її голова поволі очистилася від хитромудрих дилем.

Плавно згасаючий день неминуче втрачав свої колишні барви, натомість зафарбовуючи сутінковою сірістю всю архітектуру міста із її вже потьмянілими вуличками. Ними усе ще снували люди, проте, на відміну від ранкової метушливої атмосфери, у вечірньому мороці вони перестали змагатися у швидкості ніг та розмахуванні ліктів із іншими пішоходами. Їхні нервовість та нетерплячість лишилися десь у далекому початку майже завершеної днини.

2

Після того, як Еммі рішуче позбавилася однієї складової частини свого насиченого буднього дня, у неї з’явилося більше вільного часу на відпочинок ввечері. Тож тепер дівчина приділяла свої вечірні години прогулянкам на свіжому повітрі, доки те ще не встигло набратися важкості та морозу.

Ті прогулянки, однак, обмежувалися лишень невеличким радіусом навколо її будинку, тож не займали у неї занадто багато часу. Та й часовий проміжок у шістдесят хвилин її досхочу задовольняв. Його вистачало, аби дівчина насолодилася порівняно не запиленою чистотою міського повітря. Його також було вдосталь, аби вона відчула останні ноти ароматів живих рослин, поки їхні життя ще не розвіяв за своїм подихом бездушний осінній вітер.

Маршрут її прогулянок майже ніколи не зазнавав змін. Перемінити її звичний курс, з-поміж небагатьох причин, могла хіба що потреба заскочити до продуктової крамниці за поновленням запасів холодильника, що завжди заповнювався дівчиною лише на третину. Але здебільшого Еммі користувалася однією дорогою, однаковою дистанцією і навіть аналогічними місцями шляху, на яких вона зупинялася поправити шнурки своїх кросівок, адже саме там вони неодмінно вислизали й дратівливо волочились по землі.

Під час своїх недовгих прогулянок Еммі намагалася розрадити не тільки своє тіло, а й розум. Адже в останньому безперервно блукали невідступні думки, що так і норовили домогтися своєї незалежності та виринути на поверхню бурхливого моря свідомості. І все-таки, попри старання дівчини приборкати невгамовне море своїх вертлявих думок, знайшлося те, що підступно розбурхало нестійкий спокій його хвиль, вивівши свідомість дівчини із стану штилю до становища справжньої бурі.

Певно, увагу не кожного перехожого могла б привернути занедбана одноповерхова будівля, колись вибілена у білосніжний колір, охайність якого наразі заплямилася брудно-сірими відтінками. Так, саме та, що у свій час стала для Еммі вказівником на свій дім посеред цілого району одноманітних будинків.

Ця будівля вже давно виконала своє призначення, задля якого її було зведено. Тож тепер вона перетворилася на занехаяну хатину із огидними архітектурними шрамами, залишеними на її фасаді хаотично розлитою фарбою із балончиків підлітків-вандалів, та невиліковними травмами, що виднілися на ній у розбитому склі, яке у свої кращі часи слугувало їй вікнами.

Насправді подібних запущених будівель вистачало і у великих містах, в одному із яких нині проживала Еммі, і у маленьких містечках, на кшталт тих, де вона народилася. Вони виростали сотнями й цілими тисячами посеред сучасних міських споруд.

Ось біля новенького торгового центру випростався колишній житловий комплекс, власники квартир у якому більше не мали бажання жити у них, замінивши їх більш гідними варіантами. А там, коло сяючого кінотеатру, визирає порослий травою та дикими рослинами непримітний дім. У ньому завершилося життя самотнього старенького дідуся, після смерті якого будинок оповили не лише зарості, а й страхітливі легенди про привидів, вигадані уявою допитливих дітей, які зі страхом пробігали у тіні похиленого будиночка. А он там, за яскравою блискучістю бізнес-центру, виглядає безбарвна перекошена будівля аптеки із табличкою з назавжди повернутим боком “зачинено”. Про її минуле свідчать лише заіржавілі літери колись сяйливої вивіски, що свого часу приваблювала до неї потік клієнтів та обіцяла забезпечити їх необхідними ліками. Власник аптеки, якому стала не під силу виплата її оренди, залишив її приміщення пустувати, стіни тьмяніти, а цеглу, як і саме існування будівлі, потрохи розколюватися на маленькі камінці.

Але саме цей одноповерховий будиночок, ця похмура примара минулого життя міста, що ніяк не погоджувалася пристосовуватися до його сьогодення, це втілення старої буденності, що відчужувалося від сучасної міської картини, ця колишня мітка для Еммі, що колись орієнтувала дівчину у схожих між собою двориках, тепер видавалась їй лячною через жалюгідність свого сумного існування.

Адже та низенька безжиттєва споруда розташовувалася так близько до житлових будинків, у яких, на відміну від неї, завжди вирувало життя. У них постійно лунали голоси людей – радісні, злі, істеричні, сумні, – у них неодмінно відчувався рух, емоції, почуття – усе, що робило людину живою. Та той будинок, навпаки, був відлюдником серед вируючих життям багатоквартирних споруд. Він нудився посеред них, наче інтроверт у компанії екстравертів. Він був нещасним клаустрофобом, якого жорстоко утримували у вузькій темній кімнатці.