Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

багато часу відтоді, як можна було б сказати, що все чудово, але нормально. А тоді вогники спалахнули знову, а за мить повернулася й ідіотська посмішка.

— Я навчу тебе, горда красуне моя, — сказав він.

Дійсно це сказав, вимовляючи «красуне», ніби якийсь поміщик із паршивенької вікторіанської мелодрами.

«Ну то дай йому це зробити. Просто дай зробити своє, і все закінчиться».

Це був набагато звичніший голос, і Джессі збиралася дотриматися його поради. Вона не знала, чи схвалила б таке рішення Ґлорія Стайнем[6], проте не переймалася цим. Ця порада приваблювала абсолютною практичністю. Нехай він зробить своє, і все закінчиться. QED[7].

А тоді його долоня — м’яка, з короткими пальчиками й шкірою рожевою, як на кінчику пеніса, — потяглася й ухопила її за грудь, і зненацька щось усередині неї ляснуло, ніби перенапружене сухожилля. Джессі різко смикнула стегнами й спиною вгору, відбиваючись від руки.

— Лиши мене, Джералде. Відімкни ці ідіотські наручники й відпусти мене. Це все перестало бути приємно ще минулого березня, коли й сніг не зійшов. Я не почуваюся сексуально. Я почуваюся дурнувато.

Цього разу Джералд почув усі слова до останнього. Вона це зрозуміла, бо в нього з очей усі вогники вмить зникли, ніби їх задуло шквальним вітром. Джессі здогадалася, що два слова, якими нарешті вдалося до нього достукатися, — це «ідіотські» та «дурнувато». Колись він був товстуном у грубих окулярах, хлопцем, що не бував на побаченнях до вісімнадцяти років, коли почав строгу дієту й заняття спортом, щоб придушити оперізувальний жир до того, як жир придушить його. На другому курсі коледжу Джералд міг би описати своє життя як «більш-менш під контролем» (так, наче життя — принаймні його життя — це брикливий мустанг, якого слід приручити), проте Джессі знала, що шкільні роки були для нього атракціоном жахіть і залишили щедру спадщину презирства до себе й підозріливості до інших.

Успіх у корпоративному праві (і шлюбі з нею, оскільки Джессі вважала, що це також відіграло свою роль, можливо, навіть ключову) ще більше відновив упевненість у собі й самоповагу, проте Джессі підозрювала, що деякі кошмари цілком не щезли. Десь у глибоких закапелках розуму хулігани досі смикають його ззаду за труси в кабінеті для самостійних занять, досі сміються на фізкультурі з Джералдової нездатності до будь-яких фізичних вправ, окрім дівчачих відтискань, і є слова — «ідіотський» і «дурнуватий», наприклад, — які воскрешають усе те, наче школа скінчилася щойно вчора… або принаймні так їй здається. Психологи бувають надзвичайно дурними в деяких речах, мало не навмисно дурними, як їй часто спадало на думку, проте коли йдеться про живучість певних спогадів, вони не помиляються, міркувала Джессі. Є спогади, що годуються людським розумом, ніби злі п’явки, і певні слова, як-от «ідіотський» і «дурнуватий», можуть миттю повернути їх до в’юнкого, збудженого життя.

Джессі очікувала на укол сорому через те, що отак ударила нижче пояса, і втішилася — чи, може, розслабилася, — бо уколу не було. «Мабуть, я вже змучилася прикидатися», — подумала вона, і ця думка привела до іншої: вона може мати власні уявлення про секс, і в такому разі всі ці штучки з наручниками точно до них не належать. Від них вона почувається приниженою. Сама ця ідея її принижує. Ну як сказати, під час кількох перших експериментів — із шарфами — було якесь ніякове збудження, ну й кілька разів у неї був мультиоргазм, що для Джессі рідкість. Але все одно, були побічні ефекти, на які вона не звертала уваги, і відчуття приниження — лише один з них. Після кожної з ранніх версій Джералдової гри її переслідували свої жахіття. Джессі прокидалася від них спітнілою й захеканою, а обидві долоні були глибоко занурені в розвилку проме­жини й скручені в міцні кулачки. Вона пам’ятала лише один із кошмарів, і цей спогад був далекий, розмитий: вона гола-голісінька грала в крокет, і раптом гасло сонце.

«Не зважай на це, Джессі. Про все те можеш подумати в інший день. Наразі найважливіше, щоб він тебе відпустив».

Так. Тому що це не їхня гра. Це повністю його гра. Джессі продовжувала грати в неї лише через те, що так хотів Джералд. Але тепер цього недостатньо.

На озері знову самотньо закричала гагара. На зміну тупоумній очікувальній посмішці у Джералда на обличчі з’явився похмурий вираз невдоволення. «Ти мою іграшку зламала, суко», — промовляв він.

Джессі почала згадувати, коли востаннє добре роздивилася той вираз. У серпні Джералд прийшов до неї з глянцевою брошурою, тицьнув на те, чого йому хотілося, а вона відповіла, що так, звісно, якщо йому хочеться «порше», він може купити собі «порше», вони, безумовно, можуть дозволити собі «порше», проте вона думає, що більше користі йому буде від купівлі членської картки спортивно-оздоровчого клубу «Форест-Авеню», чим він погрожував останні два роки.

— Твоє тіло зараз не зовсім для «порше», — сказала була вона.

Джессі чудово розуміла, що використовує не найдипломатичніші слова, проте відчувала, що не час для дипломатії. Ну і ще Джералд роздратував її до такого стану, що його почуття їй абсолютно ніяк не всралися. Таке відбувалося дедалі частіше останнім часом, і це її лякало, проте Джессі не знала, що з цим робити.

— І що б це мало означати? — холодно запитав він.

Вона не завдала собі труду відповісти. Джессі з досвіду знала, що коли Джералд ставить такі запитання, вони майже завжди риторичні. Головний посил — у простому підтексті: «Ти засмучуєш мене, Джессі. Ти не граєш у мою гру».

Проте в тому випадку — який, мабуть, слугував незапланованим розігрівом для цього — вона таки вибрала проігнорувати підтекст і відповісти на запитання.

— Це означає, що тобі все одно цієї зими буде сорок шість, і «порше» цього не змінить, Джералде… і в тебе все одно буде тридцять зайвих фунтів[8].

Жорстоко, так, але Джессі могла б і вчинити щось зо­всім невиправдане, могла б переповісти Джералдові образ, що спалахнув у неї перед очима, коли вона зиркнула на фотографію спортивного автомобіля в глянцевій брошурі, яку він їй вручив. У ту частку секунди вона побачила тлустого хлопчака з рожевим обличчям і вдовиним мисом, що застряг в автомобільній камері, яку приніс із собою до старої ковбані.

Джералд вихопив брошуру з її рук і подався геть, не зронивши й слова. Відтоді питання «порше» більше не порушувалося… проте вона часто бачила його в Джералдовому погляді під назвою «ми невдоволені».

Зараз Джессі бачила ще промовистішу версію того погляду.

— Ти ще тоді сказала: «Звучить цікаво». Саме такими словами. «Звучить цікаво».

Чи дійсно вона так сказала? Мабуть, так. Але то була помилка. Маленький ляпсус, просто трішки підсковзнулася на банановій шкірці. Звісно. Але як сказати таке своєму чоловікові, коли він відкопилив нижню губу, ніби малятко Г’юї[9], що вже приготувалося до істерики?

Джессі не знала, тож опустила очі… і побачила те, що їй зовсім не сподобалося. Джералдів маленький друг не поник навіть трішки. Очевидно, не почув про зміну планів.

— Джералде, я просто не…

— …не маєш настрою? Оце так пасаж. Я спеціально на цілий день звільнився. А якщо ми