Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

- Дідька лисого! - не втрималася Юкі від мерзенної репліки. - Чому ж тут так глухо?

- Тому що ми в біса на паличках, - заворушився Саймон на своєму продавленому сидінні. - Ти хоча б усікла, скільки миль ми прокотили після з'їзду з більш-менш завантаженої траси?

- Ні, - простягла Юкі немов у забутті.

- То й воно, - сказав Саймон і повернув ключ запалювання. - Що це в біса таке? - роздратовано видав він і знову спробував завести свій старий пікап, котрий, здається, його не слухався. - Я в шоці! - заволав Саймон і стукнув кулаком по керму.

- Чого ти бісишся? Ти ведеш себе як психічно хворий!

Юкі вискочила з машини і завмерла, побачивши зграю ворон, що пролітала й голосно каркала у неї над головою, і в жаху сіла назад в машину.

- Мені стає страшно, - буркнула вона і подивилася на Саймона.

- Погана таратайка, будь вона неладна, - обурювався Саймон і бив руками по керму в повній безвиході.

- Що будемо робити? - мляво запитала Юкі і зовсім поникла.

Саймон через бічне скло подивився на будинок і відчайдушно пробелькотів:

- Схоже, нам доведеться переночувати у твоїй спадщині.

- Ось тільки не глузи, - сказала Юкі і глянула з цікавістю на помаранчевий у заході сонця будинок.

Вони, позбавлені будь-якого вибору, повернулися до будинку. Юкі довго стояла біля величезного вікна, що виходило на дорогу та лавандове поле. Вона водила очима з боку в бік, спостерігаючи за мухою, що дзижчала та, як божевільна, билася об скло.

Сонце майже сховалося за обрій, залишаючи червону смужку літнього заходу. Слабкі промені проходили крізь вікно і лягали відблисками на обличчя Юкі. Вона думала про дядька, якого майже не пам'ятала, і про те, що він, мабуть, був дуже самотній, якщо заповів їй усе своє багатство.

Юкі відчувала запах пилу і бетону, а ще їй здалося дуже дивним, що за весь час, що вони тут, жодного разу не промайнула вантажівка або якийсь легковик, або мотоцикл, на худий кінець. Ніхто не з'їхав з дороги до бензоколонки заправитися. Навколо було тихо і порожньо. Навіть вітер затих з їхнім приїздом.

- Саймоне, - раптом закричала Юкі і вийшла в простору, залиту променями західного сонця залу. Вона встала посеред кімнати і прислухалася до шерехів і звуків, намагаючись здогадатися, де Саймон. Їй захотілося вгадати, з якого боку він вийде.

- Ти як завжди передбачуваний, - розреготалася Юкі, дивлячись прямо на Саймона, який зі здивованим виглядом вийшов із-за перегородки з вбудованим у неї каміном. Він не розумів, чому їй так смішно. Юкі покрутилася на місці з розкинутими вбік руками і задертою догори головою і на радостях вигукнула:

- Не можу повірити - це все моє!

Її так і розпирало від щастя, що звалилося на неї раптово. Ніхто не міг подумати, що якось увечері вона повернеться з роботи додому, зазирне в поштову скриньку і - вуаля - той самий лист, який змінив її життя.

Юкі було тридцять два, а Саймону - тридцять. П'ять років тому вони познайомилися в інтернеті, коли вона переїхала в інше місто і насамперед застрягла у пошуках нових друзів. Тоді ніхто, крім Саймона, не відгукнувся на її запит у друзі. Напевно, багато хто вважав це хиткою несерйозною справою. Вона у свої двадцять сім була такою ж навіженою і легкою на підйом. Саймон, на відміну від Юкі, був частково приземленим, але теж схильний до авантюр. Між ними було дуже мало спільного, але щось їх об'єднувало. Іноді вони поводилися як діти. Юкі вважала, що їхній дитячий погляд на життя став основою їхніх міцних стосунків, але Саймон вважав інакше.

Вони вирішили жити разом через півроку після знайомства. До того вони просто зустрічалися. Юкі наполягла на спільному проживання, хоч для Саймона - для любителя простору - це було зарано. Він боявся запускати до себе подругу, бо знав, чим це загрожує. Юкі швидко навела лад у його квартирі: на вікна повісила штори, розвела купу кімнатних рослин - у кожній кімнаті як мінімум по три горщики, - а ще довелося віддати їй велику шафу під речі. Саймон спочатку обходився стіною в передпокої, але потім облаштував собі гардероб у робочій кімнаті з дубовим столом, комп'ютером, кріслом на коліщатках і офісною тумбою з висувними ящиками для документів. Одним словом, з появою Юкі вільного місця в його просторому колись холостяцькому барлозі майже не залишилося.

Вимушені заночувати в незатишному недоробленому будинку, їм вперше довелося влаштуватися на холодній бетонній підлозі, вимощеній старим заляпаним матрацом у коричневих плямах. Саймон кривився, обнюхував себе, чи не пропах він будівлею, а Юкі швидко застелила матрац покривалом для барбекю, яке дістала з багажника машини, і кинула собі під голову торбинку Саймона, накривши її своєю бавовняною кофтою, а Саймон, уже влягшись горілиць, руки під голову, дивився з нещасним виглядом у стелю. Юкі лягла поруч, підмостила зручніше його рюкзак під голову і подивилася на його жалюгідне обличчя, на якому чітко відображалася думка, що цієї ночі чекає його безсоння.

- Послухай, ми завтра поїдемо, - тихо сказала Юкі тремтячим голосом, щоб хоч трохи заспокоїти невдоволеного Саймона, який, не моргнувши оком, продовжував дивитися перед собою і не звертав на неї уваги.

- Уяви, яким гарним буде цей будинок, коли закінчиться ремонт, - з нетерпінням додала Юкі і посміхнулася. - Ми продамо його або, якщо захочемо, самі переїдемо сюди жити. Що ти так насупився?