Роман Олійник (Argonayt) - Сукня Для НареченоЇ, Роман Олійник (Argonayt)

…Занурившись у свої спогади я не відразу зауважив коли в кав’ярні з’явилася Аліна. Лише її запитання промовлене з великою долею іронії повернули мене до реальності:

– Про що задумався, Юрчику? Знову витаєш в хмарах, як ото було раніше в юності?

– Вгадала, – погодився я. – Трохи позгадував минуле.

– Сподіваюся, що якщо в тих споминах була я, то виключно в позитивному вигляді?

– Так, – не моргнувши оком збрехав я, бо в своїх думках про колишні часи якось мимоволі оминув все що мене тоді пов’язувало з цією жінкою.

– Ну от і добре, – промовляє жінка вмощуючись за моїм столиком. – Добре що не тримаєш на мене зла. Значить нам буде простіше порозумітися і вирішити ту невідкладну справу що привела мене до тебе.

– І що це за справа така невідкладна? – обережно цікавлюся я передчуваючи що в найближчому майбутньому на мене мабуть чекає якщо не якась велика халепа, то вже точно неприємна несподіванка.

– Почекай, дай хоч подих перевести та промочити горло, – мовить Аліна помахом руки прикликуючи до столика офіціантку. Замовивши пляшку ситра продовжує: – Заморилася я сьогодні страшенно. Стільки всякого звалилося на голову за останні тижні, що ледь встигаю з усім справлятися.

Я не підганяю жінку з подальшою розповіддю. Потихеньку цмулю свою каву й нишком розглядаю жінку яку не бачив вже стільки років. За той час що минув від нашої послідньої зустрічі вона помітно змінилася. Ні, риси обличчя, блиск очей і тембр голосу Аліни залишилися такими самим якими були раніше, та з’явилися зайві кілограми повноти в районі талії, чоло прорізало кілька глибоких зморшок, круглі щічки втратили свій життєрадісний рум’янець. Ручуся, що довге пишне волосся, від якого я колись так шаленів, пофарбоване тепер в вугільно-чорний колір виключно для того щоб приховати перші сліди сивини на голові. Що ж, повсякденне життя невблаганне за своєю суттю, і з кожним днем що промайнув його незгладимі відмітки залишаються на нашій зовнішності у все більшій кількості.

Приносять замовлений напій і кількома великими ковтками Гавриленко майже повністю спорожняє пляшку. Після цього витерши губи серветкою вкрадливим тоном промовляє:

– Як мені відомо ти тепер велике цабе в світі моди нашого міста і навіть маєш своє ательє.

– Твої слова та Богу у вуха, – віджартовуюся я. – Яке там велике цабе в світі моди. Просто займаюся пошиттям одягу за індивідуальними замовленнями.

– І ти здатен виконати будь-яке побажання клієнта?

– Так, якщо це в моїх силах. Все залежить від фантазії та платоспроможності замовника.

– А весільну сукню для нареченої можеш пошити?

– Звісно. На сайті ательє викладено чимало ескізів тих суконь що ми шиємо. А чому ти про таке розпитуєш? Невже знову заміж збираєшся?

– Ще чого!?! – іронічно фиркає Аліна. – Я вже своє весілля давно відгуляла. А цікавлюся таким, бо старша донька незабаром виходить заміж. Ми вже заходили на сайт ательє. Малій сподобалися деякі твої роботи які там побачила, але вона хоче чогось особливого та неповторного. Каже що сукня має бути такою як у справжньої принцеси.

Слова Гавриленко мене ніскільки не дивують. Практично кожна наречена прагне виглядати особливо та неповторно, ніби це хоч якось позитивно вплине на її подальше подружнє життя. Звісно ніяк не вплине, але цю просту істину не донести до юного створіння. Та й хто це буде робити, якщо батьки зроблять все можливе щоб їхнє чадо назавше запам’ятало цю доленосну для нього мить? Тому замовлення на весільну сукню зазвичай розпочинаються з традиційних фраз, а от вже потім нерідко так трапляється, що забаганки і примхи клієнта переходять всі межі здорового глузду. І якщо у покупця немає ніяких фінансових перепон то для мене настають пекельні дні коли буйні фантазії майбутньої нареченої доводиться втілювати в реальний виріб.

Хотів хоча б трішки все це пояснити своїй співрозмовниці, але раптом приміщення кав’ярні оповив тривожний морок напівтемрява. Однак відразу дзвінкий голос баристи почав пояснювати те що всі ми вже неодноразово чули останні місяці:

– Шановні відвідувачі! Перепрошуємо за тимчасові незручності, та у зв’язку зі стабілізаційними відключеннями електроенергії робота нашої кав’ярні деякий час буде здійснюватися при допоміжному освітленню. Хто бажає продовжити смакувати нашими напоями й випічкою прохаємо залишатися на своїх місцях і чекати на приємну несподіванку від закладу.

– Залишаємося? – коротко запитала Аліна і штовхнула мене під столом ногою.

– Та я нікуди не поспішаю, до комендантської години ще чимало часу, -  відповідаю я впевнений в тому що сонячна електростанція і генератор котрі нещодавно придбав впорається з цією проблемою і ательє буде працювати в звичному режиму.

– Тоді продовжимо, – мовить жінка в ту мить коли офіціанта приносить підсвічника в якому яскраво мерехтять вогники трьох тоненьких свічок. В якості бонусу на столику з’являється тарілка з кількома сирно-горіховими пундиками, саме таких які я для себе замовив коли прийшов сюди.

– Панство ще чогось бажає замовити? – ввічливо запитує офіціантка.

Я замовляю ще одне подвійне еспресо, а Гавриленко віддає перевагу звичайному капучино. І коли приносять дві філіжанки з гарячими напоями ми продовжуємо розмову…