Валерій СЛОБОДА - Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА

А хто головний? 
Наплодив я змолоду синів, а вони, взяли на лихо, та й повиростали. Повиростали, налапали в штанах, що там щось є, і побігли женитися, геть, як я в їхні роки. Ну поженилися собі трохи, то й ідіть до хати, так ні, невісток з собою поприводили. І всі в одну хату. Таке веселе життя настало, я вам скажу, що я за пів року посивів. Ні, думаю, треба щось робити. Треба їм хати будувати і розселяти від гріха подалі, бо ж отим своїм коханням по кутках хату розтовчуть. Хату будувати потрібно дерево мати. А де ж його взяти? Лісу то багато, але ж даром не дають, а коштує, ніби він з позолотою і шашіль його не їсть. А грошей тільки на крупу хватає, гречка до крупи не відноситься, це делікатес, уже чорну ікру по ціні доганяє. Женився я і ростив синів ще в лихі дев’яності. І ви не гірше мене знаєте, що в ті роки платили, або бартером, або робочим стажем. Везло тим, хто працював на лікеро-горілчаному заводі, такий бартер ходив за валюту в народі. А в нас переважно люди працювали на камене-дробарних заводах, і щоб такий бартер привезти до хати, потрібно було мати БелАЗа, а щоб його мати потрібні гроші. Тьху! Заплутався я з цими бартерами. Були щасливчики, що отримували зарплату купонами, правда, перед тим як іти по зарплату, вони брали сумку, або й мішка, якщо на розряд заробляли більше, і йшли до церкви помолитися Богу, щоб не послав дощу, як будуть нести цю зарплату додому. Бо ці купони страх, як боялися води. Тільки-но їх скропи водою, як вони обмінювалися своїми малюнками і вже лихо їх розбере, де “десять тисяч”, де “сто тисяч”, навіть цілого “мільйона” не впізнавали. 
Одним словом – мої гроші вітер здув. Ну, думаю, піду до найголовнішого, хто господарює в нас у народі, і розкажу свою біду, може защемить у людини серце, застрягне ком у горлі, розчулиться, поспівчуває, і кине з барського плеча тих кілька кубів деревини. Самі бачте, он ділянками вирізають, та ешелонами продають.  
— А хто в нас головний? А де головний? Люди добрі, підкажіть, будь ласка, хто тут головний? Чия це: земля, ліс, поле, надра?  
— А ти звідки? Де живеш? 
— Я з села, в селі й живу.  
— То йди до свого старости, він тобі й скаже. Пішов.  
— Та який же я головний? – каже староста. – Ідіть до району, звідти мною командують. Пішов.  
— Не тут ви, дядьку, головного шукаєте. В моїх руках лишень район, а таких районів в області стільки, що й не порахую, в мене пальців стільки немає. Тож, якщо вам ніг своїх не шкода, то ідіть собі звідси на... Напрямок тримайте на область, – вказав на двері районний голова. 
— Ні, не шкода, бо ж цікаво знати, – сказав я вже в відчинених дверях молоденькою секретаркою у спідничці, мало не до пупа.  
— Господи, і це вам треба було таку далечінь сюди іти? – сказав обласний голова, встаючи з ошатного крісла. – Немає тут ніякого головного. Самі подивіться. Він відкрив дверці дорогого серванту. – Бачте: коньяк, віскі, бренді, мартині, все є, а головного немає. Може, ви чаю вип'єте? Катю, принеси дядьку чаю! – гукнув він, зачиняючи серванта. В кабінеті розцвіла дівиця, схожа на районну, але прикрашена, мов новорічна ялинка золотом.  
— Будь ласка, пригощайтеся, – проплямкала вона роздутими губами, ставлячи чашку на стіл. «Господи, і що вона тими губами таке робить, що так їх понамулювала? Чи може щось не те говорить, да б'ють?» – подумав я.  
— Якби я був головним, то хіба мене кожен раз, за що треба і не треба, зі столиці били б так по шиї? Ось побачте якого карка вже набили? – продемонстрував він свого вже двоскладового карка. Я подивився і вирішив, що ще рано бити свого кабанця, потримаю до Різдва, може акурат таке ж сало нагуляє.  
— А головного... Головного шукайте... А покажіть но, свого язика, – раптом попросив він. Ну, я з села, не гордий, і вивалив язика скільки зміг. – Ого! З таким язиком вам тільки до столиці іти треба. Там десь головний... Тільки як знайдете, то не кажіть, що до мене заходили, бо ж самі розумієте... – потираючи карка, сказав він.  
Довго йшов, натомив добряче ноги свої. Не так по дорозі до столиці, як вже по самій столиці. Знаєте, з одного кабінету в інший, потім на верх, потім на низ, потім знову по тому самому колу, аж у голові запаморочилося. Стомився, я вам скажу, так, що аж язика, як той собака, висолопив. Недаремно той, “обласний”, на мого язика заглядав, бо, мабуть, сам колись по столиці ходив. Отак тим язиком я і вперся в двері з золотою табличкою на якій було викарбовано — “САМ”.  
Як взнали, який шлях я подолав, щоб лизнути двері САМОГО, не прогнали, навпаки запросили до кабінету. Посадили за стіл, чаю налили ще й печива дали, видно здогадалися, що вже зголоднів за таку дорогу. 
— І що ж у вас, дядьку, таке сталося, що вашого язика мої охоронці ледве від дверей відірвали? – запитав САМ.  
— Шукаю я найголовнішого, хто є в нашій країні, ось так і до вас добрався. 
— А навіщо ж вам найголовніший?  
— Повиростали мої сини, – розказую, – поодружувалися, поприводили невісток до хати, а хата маленька і то як вип'ють, да вимкнуть світло, буває жінок плутають. А потім битися починають, не можуть порозумітися чия краща. Он вже старшенький шиплячі перестав вимовляти. Хочу їм хати побудувати, щоб кожне окремо жило.  
— А до мене за чим прийшли?  
— Хочу, щоб ви, як найголовніший, дали дозвіл взяти деревину на хати.  
— Не можу я вам такий дозвіл дати. Ліс – це ж народна власність. А я лишень слуга народу. Ви он до сивого волосся дожили, а до сих пір не зрозуміли, що в нас народ усім володіє. 
— То це виходить, що не ви найголовніший, а народ? Тю, так я ж з народу... Значить сам собі і голова. І треба було аж до столиці пертися... Побіжу тай сам собі нарубаю скільки треба, – зрадів я і кинувся до дверей.  
— Стійте! Куди ж ви? 
— До хати, за сокирою. 
— Не можна вам самому рубати ліс. 
— А де ж деревину взяти?  
— Купити потрібно.  
— Тьху ти, тиць, тобі Гриць! Знову про гроші. Так немає грошей і немає, де заробити. Колгоспів, радгоспів немає, заводи стоять, в кар'єрах карасі плавають. Де в селі заробити гроші? Га!? Я вас питаю? – розпалився я вже не на жарт, і так по столі грюкнув кулаком, що мене щось аж по потилиці ляснуло і світло потухло. Коли в очах розвидніло, то я розгледів, що біля мене стояло два бугаї, один з них, потираючи кулачище, дав мені пораду: 
— Ви, ото, дядьку, тихіше поводьтеся, бо ще, крий Боже, ось так без світла вперед ногами й додому поїдете. 
— А хто вам дав право народ по голові бити? – питаю вже трохи тихіше, бо щось видно з «гучністю» сталося.  
— Народ сам і дав таке право, щоб його слуг ніхто не зобижав і шанував.  
— Так, питаєте, дядьку, де заробити? А паї? Паї вам повидавали! – продовжував САМ. 
— А я не в колгоспі, а перед карасями, в кар’єрі працював.  
— Тоді вам повинні були ваучера, як співвласнику дати.  
— А я того ваучера ще в дев'яностих як співвласник продав власнику за три буханки хліба, бо діти їсти хотіли, а на тому ваучері ні сала, ні борошна я не бачив.  
— Тьху ти, хай йому грець! – вилаявся САМ, – зараз щось придумаємо. В мене тут є спеціальні голови, щоб думати і розгадувати такі ребуси.  
Натиснув він на якусь кнопочку і до кабінету забігли десь аж сім голів, може й більше, не рахував, не до цього було. І як у тій казці про скриньку: «Що, господарю, треба?» 
— Треба придумати, як і де дядьку гроші заробити, щоб було за що деревину купити, а то він сам вже за сокиру хапається.  
— Той нехай собі хапає. Навалить лісу, ми його продамо, а йому заплатимо те, що заробив.  
— А на холєри його продавати, потім знову купувати, хіба ж не можна відразу лісом взяти?  
— Не можна, дядьку, бо ми не знатимемо, як потім перед народом звітувати, на яку суму було взято лісу, – сказала одна голова.  
— Ви нарубаєте лісу, ми його переведемо в готівку, – доповнила друга голова.  
— А щоб заробити якнайбільше нашому шановному народу, то ліс треба пустити через виробництво. Це я вам говорю, як голова економіки, – сказала третя голова.  
— Як це? – захотів я взнати, як мені якомога більше заробити.  
— А ось так. Наприклад, ви нарубали десять кубів деревини, – роз'яснювала далі третя голова, взявши до рук олівця, почала на папері креслити якісь схеми,— перевізник завезе її на пилораму і сплатить податок державі з заробітку, який йому заплатить пилорамник. Той розпиляє ліс на брус та дошку, яку продасть виробникам і також сплатить податок державі. Виробники в свою чергу, – продовжував він далі рейдати олівцем, – виготовлять свою продукцію з дерева і також сплатять податок державі, – і знову побігла стрілка від чергового колечка до більшого, в якому було вписано «держава». 
І так далі геть всі подальші колечка – оптові бази, супермаркети, магазини, ринкові ятки, стріляли своїми стрілками в «державу», і мені здалося, що вона аж розбухла від тих податків, бо їх зібралося вдесятеро більше, ніж тої деревини, що було.  
— Ого, скільки я заробив! – зрадів я такій схемі заробітку.  
— Не радійте даремно, дядьку, бо це вже державні кошти, і підуть вони на зарплати державним працівникам, тобто тим, хто служить народу, – сказала третя голова, підстругуючи олівця.  
— А де ж моє? Що ж я заробив? Яка ж моя частка з цього всього заробітку? – занепокоївся я, відчуваючи, що десь щось прогавив у схемі.  
— Ну, приблизно така, – згорнув він у купку стружку від олівця.  
— Ось це все!? То це ж скільки мені потрібно рубати, щоб заробити на ту кляту деревину? Може, Господь і поспівчуває мені, і дасть того здоров'я, але стільки років життя точно не дасть. Це що, сокиру доведеться онукам передати, щоб дорубували? – розмірковував вголос я, дивлячись на ту купку стружки, вирішуючи, може, хоч це забрати. Раптом: 
— Хвилиночку, ми за стружку забули. Її можна продати для виготовлення тирсоплит, – і купка зникла зі столу.  
— Ось бачте, як вам все гарно роз'яснили. То ідіть собі, дядьку, і працюйте, і дай вам Бог здоров'я, – сказав САМ, випроводжаючи мене за двері.  
А я оце іду та й думаю, що так розумно дулю мені ніхто ще не давав. Надаремно, виходить, до столиці приперся. Чи може, взяти ту сокиру та... Ой, щось задумався я, треба бігти ліс валити, бо ж точно сини хату розтовчуть.