Валерій СЛОБОДА - Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА

Економія 

Оце, як почалася ота клята війна з кацапами, то я вам скажу, що пошук в гуглі «що таке економіка і з чим її ідять?» наповнився до краю. Бо ж все відразу попадало і розсипалося, тільки ціни на все, гордо змахнули крилами і стрімко полетіли, набираючи висоту, полишаючи звук: «да що ж таке коїться?! Геть, ці торгаші, совісті не мають!» — десь далеко в низу. 
Отож всі згадали, що вони також могли б бути економістами, якби захотіли, і хутко взялися економити. Прийняв такі зобов’язання і я. 
Справа в тому, що я живу в селі, і, як усі, тримаю якесь господарство, а в тому господарстві мало право на прописку й таке миле, боже створіння, яке в селі всі воліють мати і не знають, як здихатися — Коза. А вона, лярва, взимку також жерти хоче. Отже потрібно мати сіно. Ну, в минулий рік це було просто. Підійшов до Петра, а в Петра тракторець, а до тракторця косарка причеплена, підморгнув йому із-за пазухи скельцем пляшки в якій, Господи, й не передати словами, що це за божественний напій, своя домашня горілочка і по діловому так: «То шо, Петре, сотвориш на моєму паю таку саму «причоску», як у мене?». На що Петро, глянувши на мою лисину, мовив: «А чому б і не сотворити, тащи соляру». І всьо! Я хутко до Стьопи чи до Вована, і через кільканадцять хвилин і кілька чарочок, десять літрів соляри плюскає в каністрі. А зараз?! Тієї клятої солярки ні у Вови, ні у Стьопи, ні на АЗС. А якщо і з’являється десь, то там черги аж до завтра і ціни, як за ракетне паливо, бо ж в країні війна. 
Ось ми й з дружиною (вона в мене в хаті головний бухгалтер, економіст і касир за сумісництвом, за що і плачу їй всю свою зарплату) сіли поміркувати, як то краще це зробити, щоб не сильно по кишені вдарило, бо ж і до серця дійти може. Ну, щоб придбати солярки, потрібно їхати до району, а це потрачений час і гроші, вистояти в черзі години дві-три. Врешті-решт підійти до віконечка і почути: «Всьо, немає соляри, кончилась». І ти бігом на другу заправку, на третю, може пощастить, і ось нарешті... о п’ятій ранку ти стоїш з ручною косою на паю і сам себе заспокоюєш: «Ой, а скілечки там тієї кози. Сорок шість сантиметрів від хвоста до вуха. Ну грець з ним, хай ще роги трохи займуть. Та шо я не мужик, чи шо? Никоею і сам!» І пішов косою та руками махати, бо ж мошкари тьма з трави і прямо на мою морду кинулося. Десь через час цього самобичування я зрозумів, що неправильно поміряв свою козу, мабуть вона трохи більша буде. А вже через три години я косив і по- думки працював над теорією, що коза розширюється разом із Всесвітом і навіть, лярва, його переганяє. 
Після косовиці я пропустив два дні роботи, бо в моєму тілі закріплювалася і доводилася теорема, що розмір кози все ж таки обігнав Всесвіт. Ще день я потратив на те, щоб згребти і привезти сіно до дому. А коли привіз, то коза глянула на ту копичку і замекала як навіжена, бо ж на зиму цього сіна було замало. Ось сиджу і думаю, чи то ще трохи зекономити, чи найняти Петра з косаркою по теперішніх цінах...