Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Так пройшло не менше двадцяти хвилин. Поле було позаду. Обійшли казарми, від яких практично нічого не лишилось крім гори цегли да розбитого скла, в перемішку з гнилими рамами. Перейшли дорогу та вийшли на поле. По словам Ані, на цьому полі раніше проводили навчання. Які саме навчання, вона не знала, але це було пов’язано саме з тими, хто жив раніше в казармах.

- Там, за полем, - Аня махнула рукою вперед, - треба знайти дорогу, що веде в ліс.

- Ліс бачу, - погодилась Мілана, - тому ще трохи. Але в самому лісі ще треба буде пройтись?

- Ми прийшли половину, я впевнена в цьому, - подруги взялись за руки та побігли через поле.

Ліс виріс перед подругами майже миттєво. Чудовий настрій та не важкі рюкзаки допомагали в цьому. Бігли просто вперед, але дорогу побачили одразу. Звернути трохи праворуч, обійти доволі великий пагорб і ще одна ціль буде досягнута. Так і зробили. Мілана зупинилась біля входу в ліс, Аня підскочила та зупинилась поряд. Трохи заспокоївшись, вирівняли дихання та все ж вирішили посидіти на траві та відпочити. Тим більше, приємна прохолода лісу заспокоювала та була неймовірно приємною.

Мілана зняла рюкзак та поставила на землю. Сама впала на траву та розкинула руки і ноги, як зірочка. Аня всміхнулась та зробила те сама. Дівчата деякий час лежали та мовчали, дивлячись в небо та верхівки дерев.

- Ань, - мовила Мілана, - ти звернула увагу, що коли ми йшли до лісу то був вітер і було видно як дерева хитаються? А зараз все так спокійно, наче все завмерло.

- Та ну тебе, лякати зібралась, - засміялась тихо подруга, - тобі просто страшно йти от ти так і кажеш.

- Та ні, серйозно, - Мілана сіла на траву, - навіть пташки не співають. Послухай!

Аня сіла поряд з Маєю та прислухалась. Дійсно, було доволі дивно. Вітру не було, дерева завмерли, наче дивились зверху вниз на дівчат та чекали, поки ті зайдуть. Хай птахів не було, але навіть комахи замовчали. Не пролітав жук, не лякали бджоли. Абсолютна тиша, наче хтось поставив паузу.

Подруги подивились одна на одну круглими очима, а потім розірвали цю тиху дзвінким сміхом, впавши на траву.

- Знаєш, в моєму місті, - сказала Мілана, - навіть вночі тихо не буває. Постійно хтось пройде вулицею, чи машина проїде. А тут так приємно!

- Все, досі відпочивати, - Аня розвела руки в сторони, - я вже їсти хочу. Йдемо.

Дівчата піднялись та взяли свої рюкзаки. По словам Ані, йти залишалось не довго. В самому лісі треба дійти перехрестя, а від нього рукою подати. Мілана знову подивилась на верхівки дерев, але Аня не вагавшись, рушила в ліс. Подруги порівнялись та знову завели розмови про те, що ж вони пропустили одна без одної.

Доволі швидко, дерева замкнулись навколо дівчат, закриваючи собою широке поле. Прохолода приємно заспокоювала шкіру. В який момент, повернувся вітерець та захитались дерева. Вже було добре чути птахів. Деінде, дятел сідав на дерево та починав стукати. Прислухавшись, можна було почути зозулю, що заводила свій ніжний спів. Життя повернулось, а тиша сором’язливо заховалась за дерева десь там, на початку лісу.

- А от і перехрестя, - Аня показала рукою на дорогу попереду, - тут звертаємо та йдемо трохи лісом. Має бути галявинка, там і буде наше дерево для пікніку.

- Це гарна новина, - погодилась Мілана, - бо я вже теж відчуваю, як в мене незадоволено ричить шлунок.

Подруги швидко зійшли з дороги та пішли в ту сторону, де їм здавалось, що більше світла. Саме там мала бути галявинка. Хвилин за десять, дівчата зрозуміли, що вибрали правильну стратегію. Світла стало більше, а через мить вони вийшли на невелику відкриту місцевість. З однієї сторони була траншея з піску, який нещодавно прибило дощем. Поряд галявина, висипана шаром голок з хвойних дерев. З іншої сторони росло невелике дерево з цікавими широкими гілками, що переплітались, утворюючи щось схоже на підлогу над землею.

​Мілана та Аня кинули рюкзаки, пішли в сторону дерева. Залізти на нього було дуже легко. Природна підлога була на висоті двох метрів, що вражало. Справжнє диво! Якби це дерево росло десь недалеко від містечка, дівчата точно змогли б побудувати справжній будинок на дереві.

- Знайдемо багато прямих гілок, покладемо на цю підлогу, щоб закрити дірки, - запропонувала Мілана, - а потім вистелимо ковдри. Тут можна буде навіть спати!

- Гарна ідея, - погодилась Аня, - біжимо за гілками!

Подруги засміялись та зіскочили з дерева, чкурнули в ліс. Довго бігати не було потреби, гілок було навколо дуже багато. І прямих, і кривих. І тонких, і товстих. Зібравши потрібний матеріал, дівчата взялись за роботу. Мілана залізла на дерево та почала викладати гілки щільним шаром. Аня подавала гілки з землі, що дівчата нанесли. Коли робота була зроблена, Мілана дістала з рюкзаку свою ковдру та постелила на підлогу. Зверху накинули ковдру Ані, що була трохи менше та тонкіше.

За мить, дівчата з рюкзаками вже були на горі, вмощувались для пікніку. Підлога вийшла доволі рівною та зручною. Руки та ноги не провалювались в дірки.

- Це неймовірно, - Мілана почала діставати їжу та розкладати перед собою, - я б тут навіть ночувати залишилась би.

- Останнє – погана ідея, - всміхнулась Аня, - ти уявляєш, що нам зроблять батьки, коли ми тут залишимось. Але і комах тут напевно вночі багато.