Arachne - Аріанель , Arachne

***

Король сидів біля вікна свого покою, слабкий і виснажений. Промені вранішнього сонця висвітлювали його зморшкувате обличчя, і очі, які колись сяяли життям і мудрістю, тепер виглядали втомленими. Аріанель, входячи до кімнати, відчула, як серце стиснулося від болю, побачивши свого діда в такому стані.

— Дідусю, — тихо промовила вона, підходячи ближче і сідаючи на край його ліжка. — Я чула, що ти нездужає, але не думала, що це так серйозно.

Король слабо посміхнувся, його голос пролунав хрипко:

— Моя дорога Аріанель, час нікого не шкодує, навіть наймогутніших із нас. Ця хвороба... вона не як інші. Це давнє прокляття, що повільно забирає мої сили.

- Прокляття? — Аріанель розплющила очі. - Як його можна зняти? Я зроблю все, щоб допомогти тобі!

Король м'яко погладив її руку, зітхаючи:

— Я знав, що ти скажеш. Ти завжди була відважною та готовою допомогти. Але, на жаль, це не проста хвороба. Кажуть, що в горах, де мешкають чорні ельфи, є магічний артефакт — Лікарійська перлина. Вона здатна зцілювати навіть найважчі недуги, але дістати її вкрай небезпечно.

Аріанель стиснула дідову руку, відчуваючи, як у ній піднімається рішучість:

— Якщо це може тебе врятувати, я вирушу туди. Я не боюсь небезпеки.

Король з сумом подивився на неї:

— Я не сумніваюся в твоїй хоробрості, але це шлях, яким ти можеш зустріти свою долю... І не забувай, що чорні ельфи наші вороги.

Аріанель замислилася на мить, згадуючи ті райдужні очі зі свого дитинства. Вона знала, що попри заборону її серце вже давно було пов'язане з цими далекими землями.

— Дідусю, — тихо сказала вона, — я відчуваю поклик. Цей поклик говорить мені, що саме я маю вирушити за перлиною. Я знаю, що маю це зробити.

Король подивився на внучку зі смутком та надією одночасно:

- Я не зможу тебе зупинити. Але будь ласка, будь обережна. І якщо відчуєш, що це завдання вище за твої сили, повертайся. Мій час настав, але я не хочу втрачати тебе.

Аріанель кивнула, схилившись, щоб поцілувати діда в лоба:

— Я обіцяю, що зроблю все, що в моїх силах, щоб повернутись і врятувати тебе.

Цієї ночі Аріанель довго не могла заснути. Занепокоєння про здоров'я діда і дивні думки про далекі гори, де мешкають чорні ельфи, не давали спокою її розуму. Коли ж вона нарешті поринула в сон, перед її очима почали з'являтися дивні образи, що зачаровують.

Вона опинилась у густому лісі, пронизаному м'яким сріблястим світлом місяця. Гілки дерев були наче з іншого світу — величезні, вигнуті й покриті сріблястим мохом, що випромінював м'яке свічення. Ліс здавався водночас знайомим і чужим, начебто вона вже була тут, але коли і як — згадати не вдавалося.

Аріанель повільно йшла лісовою стежкою, коли раптом почула тихий, але наполегливий шепіт. Цей голос не був лякаючим, але в ньому звучала благання, заклик, який неможливо було ігнорувати. Голос був жіночий, ніжний і мелодійний, наче шелест листя на вітрі.

"Аріанель... Аріанель..." - покликав голос, і принцеса відчула, як усередині неї щось затремтіло, ніби цей поклик був пов'язаний з її суттю.

"Хто ти?" — спитала вона, повертаючись, намагаючись побачити того, хто говорив. Але довкола було порожньо, тільки древні дерева оточували її.

"Я та, що була забута... та, що чекала на тебе... Прийди до мене, Аріанель... Знайди мене..." - голос звучав усе ближче, і Аріанель відчула, як її ноги самі понесли її вперед по стежці, що веде вглиб лісу.

Вона йшла швидше і швидше, поки не вийшла на велику галявину, де місячне світло було особливо яскравим. На цій галявині знаходилася стародавня, напівзруйнована вежа, вкрита мохом і кучерявими рослинами. Але в її снах вежа здавалася величною і неприступною, ніби зберігала в собі давні таємниці, про які ніхто не пам'ятав.

Аріанель підійшла до вежі, і двері перед нею самі відчинилися, пропускаючи всередину. Голос почав звучати сильніше, поклик був нестерпно наполегливим.

"Прийди до мене... Прийди в покинуті покої, де тіні минулого оживають..."

Її оточували темні коридори, що освітлювалися лише примарним світлом. Вона йшла, не розуміючи, куди ведуть її ноги, поки не опинилася перед масивними дверима, прикрашеними стародавніми символами.

Руки Аріанель самі собою потяглися до дверей, і коли вони торкнулися її, відчула спалах тепла. Двері повільно відчинилися, і вона побачила всередині кімнати старий стіл і на ньому — сувій, який ніби чекав на довгі віки.

"Це твоя спадщина... твоя доля... Знайди перлину, ту, що пов'язана з твоєю кров'ю та історією твоєї родини..."

Аріанель зробила крок до столу, взявши сувій у руки. В той момент сон почав зникати, як ранковий туман, але голос залишився в її свідомості, навіть коли вона розплющила очі у своїй спальні.

Прокинувшись, Аріанель сіла на ліжку, її серце шалено калатало. Вона знала, що цей сон – не просто гра її уяви. То справді був знак, заклик до дії. І хоча страх перед незвіданим мучив її душу, Аріанель відчувала, що повинна слідувати цьому поклику і знайти те, що втрачено.

Аріанель прокинулася на світанку, відчуваючи, як сновидіння про давній свиток і таємничий голос залишило глибокий слід у її душі. Її серце билося прискорено, немов воно прагнуло кудись у далечінь, туди, де живе щось важливе, щось пов'язане з її долею. У голові все ще лунав цей поклик, і що довше вона міркувала про нього, то більше розуміла, що він був не випадковий.

Вона тихо встала з ліжка та підійшла до вікна. Сонце, що сходить, заливало замок м'яким золотим світлом, але в душі Аріанель було неспокійно. Цей поклик, ця загадкова вежа і сувій — усе це було з її сім'єю та її минулим. Щось у цьому сновидінні говорило їй, що саме вона має знайти стародавній артефакт, цю перлину, яка, за переказами, має величезну силу. Але це було не просто про пошук артефакту. Це був шлях до її власного усвідомлення, до розгадки її таємниць та призначення.

Її думки постійно поверталися до чорних ельфів, їх похмурих земель, звідки прийшов хлопчик, який урятував її багато років тому. Вона ніколи не розповідала нікому про нього, але цей образ переслідував її всі ці роки, викликаючи дивне та незрозуміле тяжіння. Чорні ельфи були їхніми ворогами, але щось усередині неї нагадувало, що її доля нерозривно пов'язана з ними. Чому її серце так завзято тягло туди, до цих таємничих гор, до народу, якого вона мала б ненавидіти?