Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Хижина була наповнена тишею, лише потріскування дров у каміні порушувало цю мовчазну атмосферу. Я сиділа у скрині, сховавшись під кришкою, а серце гучно стукотіло в грудях. Намід тремтів поруч, ми обоє стримували дихання, щоб не видати себе. Темрява у сховищі огортала нас зусібіч, лише крізь вузьку щілину в кришці проникало слабке світло від каміна.

Я намагалася розгледіти, що відбувається за межами скрині, проте бачу тільки тіні, що рухаються. Хто б не прийшов до хижини, вони не виглядали як наші друзі. Серед тіней виднілася лише постать Каре, який стояв біля дверей, його силует був напружений, як лук перед пострілом.

— Я знаю, що ти тут, Каре, — голос, який пролунав з-за дверей, був низьким, загрозливим і відлунював у стінах хижини. — Відкрий двері, або я змушу їх відкритися.

Каре не поспішав, натомість він тихо підступив ближче до каміна, відвернувшись від дверей. Мені здалося, що він щось шукає, його руки швидко перебирали речі на полиці. Врешті-решт, він дістав маленьку скляну кулю, яка виблискувала в світлі вогню.

— Що ж, якщо ти так наполягаєш, — відповів Каре, його голос був спокійним, навіть дещо насмішливим. Він різким рухом розбив кулю об підлогу, і раптом хижина заповнилася густим димом, який почав швидко розповсюджуватися по всій кімнаті.

Я і Намід, ховаючись у скрині, відчули, як дим почав проникати всередину, його запах був різким і гірким. З очей покотилися сльози, але я знала, що не можу показати свій страх. Я міцно стискала руку Наміда, відчуваючи, як його серце б'ється в унісон з моїм.

— Димові пастки? Це все, на що ти здатен? — голос за дверима тепер став насмішкуватим, він звучав наче грім у горах. — Ти повинен знати, що це не зупинить мене.

Каре не відповів, але я відчула, як підлога під нами почала злегка тремтіти, ніби під впливом якоїсь невидимої сили. Я помітила, як дим почав ставати більш густим і щільним, створюючи навколо нас майже непроглядну завісу.

— Намід, що б не сталося, залишайся поруч, — прошепотіла я, мої руки тремтіли від напруги.

— Я з тобою, Макі, — відповів він так само тихо, його голос був сповнений рішучості, хоч і ледь помітного страху.

Тим часом Каре, користуючись димом як прикриттям, почав рухатися по кімнаті, наближаючись до дверей. Я бачила, як його тінь пересувалася крізь дим, і як він зупинився, коли хтось спробував увійти до хижини. Каре різко відчинив двері, і у мить, коли на порозі з'явилася темна фігура, він щось крикнув на незрозумілій мові. Вся хижина затремтіла, ніби від удару блискавки, і потім двері з грюкотом зачинилися самі.

Звук важкого дихання та шепіт Каре почулись зовсім близько. Я намагалася зрозуміти, що відбувається, але все навколо було в хаосі.

— Каре, це безглуздо, ти не врятуєш їх! — проричав незнайомий голос, тепер вже ближче. Я відчула, як скриня під нами ледве помітно здригнулася. — Вони приречені.

І раптом, на якусь мить, усе стихло. Дим почав повільно розвіюватися, і я зрозуміла, що небезпека ще не минула. Ми з Намідом ще не знали, хто наш ворог, але серцем відчували, що це тільки початок.

Каре нарешті відчинив скриню, його обличчя було напруженим, але в очах читалася надія.

— Вони пішли, але не надовго. Нам потрібно вирушати негайно, — сказав він, допомагаючи нам вийти зі сховища. — Я знаю місце, де ми зможемо сховатися, але треба поспішати.

Ми, не вагаючись, зібралися з думками і швидко покинули хижину, прямуючи за Каре у нічний ліс, де лише місяць освітив наш шлях. Ліс здавався живим, його дерева шепотіли на вітрі, а кожен крок відлунювався в густій темряві.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала я, намагаючись зрозуміти, що чекає на нас далі.

— До старого притулку, який ніхто не використовував уже багато років. Це буде безпечне місце для нас на деякий час, — відповів Каре, не обертаючись.

Його голос залишався впевненим, хоча я відчувала, що він так само напружений, як і ми. Відчай і рішучість злилися в один потік емоцій, які керували нашими діями. Я відчувала, що ми наближаємося до чогось важливого, але ще не знала, чого саме.

Після кількох хвилин швидкої ходи ми нарешті побачили стару, напівзруйновану будівлю, що ховалася серед дерев. Вона виглядала занедбано, але всередині її стін було щось таємниче і важливе, що змусило мене відчути легке поколювання на шкірі.

Каре підійшов до дверей і обережно відкрив їх, запрошуючи нас увійти. Я ступила всередину і побачила, що, незважаючи на зовнішній вигляд, притулок був чистим і добре захищеним від негоди. Тут ми могли залишитися на деякий час, щоб зрозуміти, що робити далі.

— Ми залишимося тут до ранку, — сказав Каре, замикаючи двері. — Це дасть нам трохи часу, щоб підготуватися.

Я сіла на старий диван біля каміна, який Каре знову запалив, і відчула, як напруга поступово спадає. Але питання все ще залишалися в моїй голові, і я знала, що не зможу заснути, поки не отримаю відповідей.

— Каре, — звернулася я до нього, коли він сів на підлогу навпроти каміна, — ви повинні розповісти нам більше. Чому ми тут? І що насправді сталося з нашими батьками?

Каре подивився на мене, і його погляд наповнився важкими спогадами. Він здавалося, вагався, але нарешті почав говорити.

— Ваш батько знав, що його час закінчується, — сказав він повільно. — Він намагався зробити все, щоб захистити вас, але його сил не вистачало, і він звернувся до мене за допомогою. Ми розробили план, але тепер усе залежить від вас двох. Він допоміг мені, але про це потім.

-Так а скільки вам років?

-Давай на ти. Я ваш ровесник, мені 16, але я довгий час провів мандруючи часом, не за свою волею. Я розкажу про це згодом. А зараз спи.

Його слова заполонили мої думки, я відчувала, як усередині мене прокидається нове відчуття відповідальності. Наше майбутнє залежало від нас, і хоча страх. Але поряд з Каре я відчуваю безпеку...Він...Він виглядає хорошим і доволі безпечним.